ви маєте добру пам’ять, – сказав з усмішкою Клерфе. – Я помічав це й раніше. Але прошу заспокоїтися, авто зовсім не таке швидкісне, як можна судити з відголосу. З ланцюгами на опонах не вдасться, мабуть, їхати у швидкому темпі.
Клерфе пригорнув її за плече. Ліліана мовчала й не рухалася. Дивилася, як «Джузеппе», малий і чорний, вигулькує з-за лісу біля озера і, наче джміль, з гудінням мчить крізь білий блиск, що стелиться в сонці на снігу. Вона чула гуркіт двигуна й луну, що котилася попід гори. Авто наближалося до шосе, яке вело перевалом на другий бік, і враз усвідомила, що саме тому така збуджена. Побачила, як авто зникає за закрутом. Тепер чувся тільки двигун, шалений бубон, який кликав на експедицію в невідоме і який був у її вухах чимось більшим, ніж звичайним шумом.
– Сподіваюсь, що він таки не втік, – сказав Клерфе.
Ліліан відповіла не одразу. Губи пересохли.
– Чому б він мав утікати? – нарешті видушила вона із зусиллям. – Адже він уже майже вилікувався. Чому ж тепер ризикувати?
– Часом ризикують саме тоді.
– А ви на його місці б ризикнули?
– Я не знаю.
Ліліан зітхнула.
– А чи ви б зробили це, знаючи, що ніколи не будете здоровим? – поцікавилася вона.
– Замість лишитися тут?
– Замість нидіти тут ще кілька місяців?
Клерфе усміхнувся. Раніше йому вже доводилося нидіти в концтаборі.
– Залежно що ви під цим розумієте.
– Обережне життя, – відказала вона швидко.
Клерфе розсміявся.
– Не маю поняття. Цього ніколи не можна передбачити. Може, так, щоб іще раз узяти у свої руки щось, що зветься життям… А може, я провадив би поміркований спосіб життя і відмовляв би собі у всьому, щоб прожити ще день, ще годину. Цього справді ніколи не передбачиш. А життя підкинуло мені не одну дивну несподіванку.
Ліліан висунулася з-під плеча Клерфе.
– А хіба ви не мусите впоратися з цим самостійно перед кожними перегонами?
– Це виглядає більш драматично, ніж є насправді. Я не їжджу, керуючись якимсь романтичним імпульсом. Я їжджу задля грошей і тому, що не вмію нічого іншого, а не задля жаги пригод. Пригод у наш клятий час я мав удосталь, зовсім цього не бажаючи. Ви, мабуть, теж.
– Так, – відказала Ліліан. – Але не тих, що треба.
Враз вони знову почули двигун.
– Він повертається, – сказав Клерфе.
– Так, – кивнула вона та глибоко зітхнула, – повертається. Ви розчаровані?
– Ні. Я хотів тільки, щоб він знову проїхався автом. Востаннє, коли в нім сидів, від дістав свою першу кровотечу.
Ліліан побачила, як блискавично наближається «Джузеппе», і раптом подумала, що не витримає вигляду сяючого обличчя Ґольманна.
– Я мушу повернутися, – квапливо сказала вона. – Крокодилиця мене вже шукає. А коли ви збираєтеся через перевал?
– Коли захочете, – відказав Клерфе.
