style="font-size:15px;"> – Ніхто. Авто було припарковане на закруті. А хоч би й бачили! Я щасливий. Я думав уже, що не впораюся.
– Сьогодні увечері кожен здається щасливим, – відказала Ліліан з гіркотою. – Самі погляньте!
Ліліан кивнула на столик, за яким сиділа Єва Мозер серед своїх співчутливих і заздрісних приятелів. Жінка нагадувала когось, хто виграв велику суму в лотерею і не може зрозуміти, звідки береться це несподіване співчуття.
– А ви як? – запитала Ліліан. – Уже зміряли собі температуру?
Ґольманн розсміявся.
– У мене на це ще є час. Сьогодні не хочу про це думати.
– Не думаєте, що маєте гарячку?
– Мені байдуже. А крім того, я не думаю, що маю.
«Навіщо я його випитую про такі речі, – подумала Ліліан. – Хіба я йому заздрила так, як усі заздрять Єві Мозер?»
– Клерфе увечері не прийде? – поцікавилася вона.
– Ні. Пополудні до нього хтось приїхав. Зрештою, нема потреби так часто приходити. Йому тут нудно.
– Чому ж він не виїде? – роздратовано запитала Ліліан.
– Виїде, але за кілька днів. У середу або в четвер.
– Цього тижня?
– Так. Я припускаю, що виїде разом зі своїм гостем.
Ліліан не відповіла, не була певна, чи Ґольманн каже їй це навмисно. А що не була цього певна, то вирішила, що той робить це навмисно, і тому не допитувалася далі.
– Маєте при собі щось випити? – поцікавилася Ліліан.
– Ані краплі. Пополудні я подарував решту свого джину Чарльзу Нею.
– Хіба ви не привезли горілку опівдні?
– Горілку я дав у свою чергу Долорес Пальмер.
– З чого б це? Невже вирішили враз стати зразковим пацієнтом?
– Більш-менш, – відказав Ґольманн трохи змішаний.
– Опівдні ви були його протилежністю.
– Саме тому, – сказав Ґольманн. – Хочу знову їздити.
Ліліан відсунула свою тарілку.
– І з ким я тоді відриватимуся вечорами?
– Чоловіків не бракує. І Клерфе врешті також іще є.
– Так. А потім?
– Боріс увечері не прийде?
– Ні, не прийде. Крім того з Борісом не можна відірватися. Я сказала йому, що в мене болить голова.
– Справді болить?
– Так. – Ліліан підвелася. – Сьогодні ввечері я ощасливлю Крокодилицю, щоб усі були щасливі. Я піду спати. В обійми Морфея. Добраніч, Ґольманне.
– Щось сталося, Ліліан?
– Нічого крім того, що зазвичай. Нудьга. Певна ознака доброго почуття, сказав би Далай-лама. А якщо комусь і справді нудьга зашкодить, то паніка, мабуть, не йде в рахунок. Людина буде просто надто ослабленою. Бог дуже прихильний, правда?
Сестра з нічного чергування закінчила вечірній обхід. Ліліан сиділа на ліжку
