сядете? – поцікавився не цілком безкорисливо.
– Дякую, – відказав Волков холодним тоном, мовби відповідав офіціантові, який запитав, чи не хоче щось замовити. Він, як і Клерфе хвилину тому, теж відчув глузування.
– Я мушу ще декого зачекати, – звернувся він до Ліліан. – Якби ти захотіла тим часом сісти в сани.
– Ні, Борісе! Я хочу ще залишитися.
Клерфе втратив терпець.
– Міс Дюнкерк прийшла сюди в моєму товаристві, – спокійно сказав він. – І вважаю, що я в змозі відвезти її назад.
Волков окинув його швидким поглядом. Вираз його обличчя змінився за одну мить. Він усміхнувся.
– Боюся, що ви погано мене зрозуміли. Але будь-які пояснення не мають жодного сенсу.
Боріс схилив голову перед Ліліан, і якусь хвилю здавалося, мовби маска пихи ось-ось спаде, однак хутко опанував себе й підійшов до буфету. Клерфе сів. Він був незадоволений собою. «Що я тут роблю? – думав він. – Мені ж уже не двадцять років!»
– Чому ви не повертається разом із ним? – роздратовано поцікавився Клерфе.
– Хочете мене позбутись?
Клерфе поглянув на неї. Ліліан здавалася безпорадною, але він знав, що саме безпорадність у жінках найгрізніша – бо жодна жінка насправді не безпорадна.
– Звичайно, ні.
– Ну, то лишаймося. – Вона зиркнула в бік бару й шепнула: – Не йде. Стежить за мною. Думає, що погоджуся.
Клерфе взяв пляшку й наповнив келихи.
– Добре. Перевіримо, хто перший утомиться.
– Ви його не зрозуміли, – сказала Ліліан гострим тоном. – Він не ревнивий.
– Ні?
– Ні. Нещасний і хворий, і піклується про мене. Легко вигравати, коли ти здоровий.
Клерфе відставив пляшку. Що за лояльна мала бестія! Ледве була врятована, а вже клює руку рятівника.
– Можливо, – сказав він байдужим тоном. – Але чи бути здоровим – то злочин?
Вона обернулася до нього.
– Очевидно, що ні. Я не знаю, що кажу. Краще вже піду.
Ліліан сягнула по торбу, але не встала. Клерфе також мав її вже досить на сьогодні, але нізащо у світі не дозволив би їй відійти, поки Волков стоїть ще біля буфету й чекає на неї. «Я не такий уже й старий», – подумав він і сказав:
– Ви не мусите поводитися зі мною, як із яйцем, я не надто вразливий.
– Тут кожен вразливий.
– Але я не звідси.
– Отож. – Ліліан усміхнулася. – Про це й мова.
– Про що?
– Про те, що нас дратує. Що ви єдиний, хто не належить до нас. Хіба ви не зрозуміли цього? Невже й за Ґольманном цього не помітили?
– Цілком можливо, – відказав Клерфе заскочено. – Мабуть, я не повинен був приїжджати.
– Можливо. Тож навіщо завдавати собі стільки зусиль, щоб і я це відчула?… – А за хвилю додала: – Він виходить.
Клерфе теж це побачив.
– А ви? Ви ж теж повинні бути раніше в санаторії?
– Хто
