сказала Ліліан. – Тоді вам подаватимуть їжу до ліжка.
– Якщо йдеться про мене, то все дарма. Я хіба б лише застудилася й одержала легкий катар. Тут є якась пачечка для вас. Мабуть, квіти.
«Боріс», – подумала Ліліан, беручи білу картонну коробку.
– Не відкриєте? – запитала зацікавлена медсестра.
– Пізніше.
Ліліан хвильку пошпорталася виделкою в тарілці, після чого попрохала забрати їжу. Тим часом сестра заправила її ліжко.
– Налаштувати вам радіо? – поцікавилася медсестра. – Варто трохи розважитися!
– Як хочете.
Медсестра покрутила кружальцями. З’явився Цюріх із передачею про Конрада Фердинанда Майєра й Лозанна з новинами. Крутнула далі – і враз з’явився Париж. Якийсь піаніст грав Дебюссі.
Ліліан підійшла до вікна й чекала, поки сестра закінчить і залишить покій. Вдивлялася у вечірній туман і слухала музику з Парижа, але не могла її витримати.
– Ви знаєте Париж? – запитала медсестра.
– Так.
– Я ні. Мабуть, він чудесний!
– Коли я там була, він був зимний, темний, похмурий і окупований німцями.
Медсестра розсміялася.
– То давно минуло. Тепер, я певна, все таке ж, як і до війни. Вам не хочеться ще раз туди поїхати?
– Ні, – сухо відказала Ліліан. – Хто ж їздить до Парижа взимку? Ви закінчили?
– Так-так, зараз. Куди ви так поспішаєте? Адже в санаторії вже й так нема що робити.
Нарешті медсестра пішла. Ліліан вимкнула радіо. Справді, тут не було вже що робити. Можна було тільки чекати. Чекати, але на що? На те, що життя далі складатиметься тільки з чекання?
Відкрила коробку, перев’язану голубою шовковою стяжкою. «Боріс вирішив залишитися тут, у горах, – подумала, – принаймні він так казав. А я?»
Розгорнула тонкий папір і враз випустила коробку додолу, мовби всередині побачила змію. Втупила погляд в орхідеї на підлозі. Упізнала ці квіти. Збіг, огидний збіг, це інші квіти, не ті самі, інші, схожі! Водночас Ліліан знала, що такі збіги не трапляються, а в селі ніхто не мав запасів цього виду орхідей. Вона сама таких шукала і, не знайшовши, замовила з Цюріха. Порахувала квіти на гілці. Число збігалося. Потім помітила, що в найнижчої квітки бракує пелюстки, і нагадала собі, що зауважила це, коли прийшла коробка з Цюріха. Не було вже найменшого сумніву – квіти, що лежали перед нею на килимі, були тими самими квітами, які вона поклала на труні Аґнес Сомервіл.
«Я стаю істеричкою», – подумала Ліліан. Усе це мусить з’ясуватися, не могли ж ці квіти їй примаритися, хтось пожартував з неї дуже негарним чином, але чому? І як? Як ці орхідеї опинилися знову тут? І що повинна означати ця рукавичка збоку, що скидалася на мертву почорнілу руку, яка висунулася з землі, наче символ якоїсь мафії духів?
Ліліан кружляла навколо гілки, мовби та й справді була гадюкою. Квіти вже не нагадували квітів: зіткнувшись зі смертю, вони справляли тепер несамовите враження,
