Горілка була дуже зимна й добра.
– Добридень, Борісе, – привіталась вона, почувши відголос дверей, що зачинялися. – Я, власне, п’ю горілку. Вип’єш зі мною? Тоді принеси собі склянку.
Ліліан витягнулася на лежаку й чекала. На балкон вийшов Волков зі склянкою в руці. Ліліан зітхнула з полегкістю, дякувати Богу, жодних проповідей. Боріс налив собі горілки. Підставила йому свою склянку, і той налив повну.
– Чому, душко? – поцікавився Волков. – Страх перед рентгеном?
Ліліан похитала головою.
– Температура?
– Також ні. Швидше низька температура.
– Чи Далай-лама казав уже щось на тему твоїх знімків?
– Ні. А що він мав казати? Зрештою, я і так не хочу цього знати.
– Добре, – відказав Волков. – І за це вип’ємо.
Він випив свою горілку одним ковтком і відставив пляшку.
– Дай-но мені ще, – попросила Ліліан. – Склянки зовсім маленькі.
– Скільки завгодно.
Ліліан стежила за ним. Знала: він ненавидить, коли вона п’є, але знала також, що тепер Боріс не пробуватиме відмовити її від подальшого пиття. Він був на це достатньо мудрий і знав її настрій. Замість цього поцікавився:
– Налити ще?
– Ні. – Ліліан поставила склянку біля себе, не торкнувшись до неї. – Знаєш, Борісе, – сказала вона, випростовуючи ноги на лежаку, – ми розуміємося надто добре. Ти розумієш мене надто добре, а я тебе, і в цьому полягає наше нещастя.
Волков розсміявся.
– Особливо, коли віє фен.
– Не тільки тоді.
– Або коли приїде хтось чужий.
– Ти бачиш, – мовила вона. – Ти знаєш уже причину. Ти вмієш усе пояснити. А я ні. Ти наперед знаєш про мене все. Це так виснажує! Чи це також фен?
– Фен і весна.
Ліліан заплющила очі. Відчувала гостре неспокійне повітря.
– Чому ти не ревнуєш?
– Але ж я ревнивий. Завжди.
Вона розплющила очі.
– До кого? До Клерфе? – Він похитав головою. – Так я й думала. Отже, до кого?
Волков не відповів. Навіщо вона питала? І що вона, власне, про це знає? Ревнощі не починаються з якоїсь людини й не закінчуються на ній. Починаються від повітря, яким дихає кохана людина, і не закінчуються ніколи. Навіть у момент смерті того другого.
– До кого, Борісе? – запитала Ліліан. – Хіба не до Клерфе?
– Не знаю. Може, до того, що з’явилося тут разом з ним.
– А що таке тут з’явилося? – Ліліан зручно витягнулася і знову заплющила очі. – Ти не мусиш бути ревнивий. За кілька днів Клерфе повернеться з гір униз і забуде про нас, а ми про нього.
Упродовж якогось часу вона лежала непорушно на лежаку. Волков сидів за нею і читав. Сонце перемістилося, і його світло дісталося її очей, які під повіками миттю виповнилися теплим, помаранчевим і золотим сяйвом.
– Знаєш, Борісе, інколи я хотіла б зробити
