«Цезарю, роковані на смерть вітають тебе», – виголосив Чарльз Ней. – Забудь на один вечір своє російське походження і пригадай собі свого поштивого валлонського батька. Вдягнися і ходи!
– Я не переодягнуся. Я піду в піжамі!
– Можеш бути в піжамі, але ходи!
Долорес Пальмер жила поверхом нижче. Уже три роки вона займала там апартаменти, що складалися зі спальні, покою і ванної. Платила найвищу платню в санаторії і безсовісно користувалася всіма можливими привілеями, які їй завдяки цьому титулу надавали.
– Маємо для тебе дві пляшки горілки у ванні, – сказала вона Ліліан. – Де ти хочеш сидіти? Біля дебютантки, яка мандрує до здорового життя, чи в гроні залишенців? Вибери собі якесь місце.
Ліліан роззирнулася. Картина була знайома: лампи були затулені хустками, сивобородий обслуговував грамофон, голосник якого був затканий шовковою білизною, щоб занадто не галасував, а Ліллy Стрептоміцин сиділа в кутку на підлозі, бо її відчуття рівноваги було розхитане наркотиками й вона легко переверталася. Інші порозсідалися в штучних, вимушених позах богеми, нагадуючи дорослих дітей, які тайкома сидять уночі довше, ніж зазвичай. Долорес Пальмер була вбрана в китайську довгу сукню, розпороту внизу. Вона мала в собі щось із трагічної краси, чого сама не усвідомлювала. Її залицяльників це баламутило так само, як зводить на манівці марево в пустелі. Вони намагалися бути екстравагантними в той час, коли Долорес не прагнула в принципі нічого більше, крім звичайного життя, дрібнобуржуазного життя зі всілякими люксами. Великі почуття набридали їй, але вона сама їх провокувала й мусила з ними воювати.
Єва Мозер сиділа й дивилась у вікно. Її радісний настрій раптом змінився.
– Тепер рюмсає, – сказала Марія Савіні до Ліліан. – І що ти на це скажеш?
– Чому рюмсає?
– Сама поцікався, ти не повіриш. Вважає санаторій своїм домом.
– Це мій дім, – мовила Єва Мозер. – Тут я була щаслива. Тут я маю приятелів. Унизу я не знаю нікого.
На хвилю всі замовкли.
– Ви можете лишитися тут, – сказав Чарльз Ней. – Нема нікого, хто б вам у цьому перешкодив.
– Авжеж, що є! Мій батько. Якби я лишилася тут, йому б це надто дорого коштувало. Він хоче, щоб я здобула якийсь фах. Але який фах? Я ж бо нічого не вмію! А тих небагато речей, які я вміла, я забула тут.
– Тут можна все забути, – звістила спокійно зі свого кута Ліллy Стрептоміцин. – Достатньо, що людина побуде тут кілька років, і вже не придатна для життя внизу.
Ліллy була здавна дослідним кроликом Далай-лами у сфері нових терапій. Тепер він випробовував на ній стрептоміцин. Вона погано його зносила, але, якби навіть Далай-лама відмовився від цього лікування і виписав її, вона б ніколи не реагувала так, як Єва Мозер. Ліллу – єдиний пацієнт санаторію, народжений у селі, і завиграшки могла всюди знайти посаду, бо була чудовою кухаркою.
– Ким я повинна стати? – лементувала Єва в паніці. – Секретаркою? Хто мене візьме? Я ледве вмію клацати
