його шкіряну куртку.
– Це вже куплено за ці гроші?
– Наполовину. Але, перш ніж закінчиться сезон, будуть іще лещетарські черевики і плащ, я певен.
– А може, ти прорахуєшся: від декого не одержиш чайових саме через своє прізвище.
Хлопець вискалив зуби і вкинув ланцюги до багажника.
– Але не від тих, хто може собі дозволити виїжджати на лижви, пане. Крім того нічого поганого не може статися: одні дають, радіючи, що його вже немає, а другі – тому що в них пов’язані з ним приємні спогади, але дають майже всі. Я спостеріг це, відколи тут з’явилася ця вивіска. Бензин, пане?
– Бензин, – сказав Клерфе, – цілих сімдесят літрів, але я куплю його не в тебе, а в когось не такого спритного, як ти. Пора, Губерте, щоб твоя картина світу трохи змінилася.
За годину сніг лишився позаду. Уздовж шосе мчали потоки, з дахів капотіло, а стовбури дерев блищали від вогкості. У вікнах червонів захід сонця. Діти бавилися при дорозі. Поля були чорні й мокрі, а на лугах видно було жовту й сіро-зелену торішню траву.
– Хочете зупинитися? – запитав Клерфе.
– Ще ні.
– Боїтеся, що сніг може нас наздогнати?
Ліліан кивнула.
– Я більше ніколи не хотіла його бачити.
– Не раніше від наступної зими?
Ліліан не відповіла. Наступна зима. То було щось як Сиріус або Плеяди. Ледве чи колись вона її ще побачить.
– А може б, ми щось випили? – запитав Клерфе. – Кави з вишнівкою? Ми маємо ще чималий шмат дороги.
– Добре, – згодилася Ліліан. – Коли будемо над Лаґо Маджоре?
– За кілька годин. Пізно ввечері.
Клерфе затримав авто перед сільським готелем. Усередині офіціантка запалила світло. На стінах висіли картини, що зображували оленів під час гону й тетеруків під час токування.
– Ви голодні? – запитав Клерфе. – Що ви їли на обід?
– Нічого.
– Так я і думав. – Він звернувся до офіціантки: – Що у вас є з їжі?
– Салямі, мисливські ковбаски й шубліґи. Шубліґи готові.
– Два шубліґи та кілька скибок чорного хліба. Крім того масло й точене вино. Маєте фендан?
– Фендан і вальполічелло.
– Фендан. А ви що вип’єте?
– Сливовицю, якщо не заперечуєте, – сказала офіціантка.
– Не заперечую.
Ліліан сиділа в кутку біля вікна. Відсторонь прислухувалася до розмови Клерфе з офіціанткою. Червонясте світло лампи грало на пляшках у буфеті зеленими й червоними відблисками. За вікном чорніли дерева на тлі високого зеленавого вечірнього неба, в сільських будинках спалахувало перше світло. Усе було дуже спокійним і природним, вечір без страху й бунту, і Ліліан була його частиною, такою ж природною і спокійною, як усе інше. Вона врятувалася! Коли вона це усвідомила, їй забило дух.
– Шубліґи – це жирні сільські ковбаски, – пояснив Клерфе. – Чудові, але, може, вам не сподобаються.
– Я
