застигла картина світу в мені раптом відтанула, зарухалася і промовила до мене, розповідаючи, що каже дощ, що говорять мокрі скелі й долина зі своїми тінями і світлом, і шосе? Він не здогадується, що я ніколи не буду така злита з природою, як тепер, коли я немов лежу в колисці в обіймах невідомого бога, ще полохлива, як молода пташка, яка вже усвідомила, що все триватиме лише мить, і що я втрачу цей світ, перш ніж він стане моїм, втрачу цю вулицю, ці дерева, темні вантажівки біля сільських готелів і пісні за осяяними вікнами, сіре та срібне небо, і ці назви сіл: Осонья, Крещіано, Кляро, Кастіоне й Беллінцона. Назви, які, ледве з’явившись, уже зникають, мов тіні, мовби їх ніколи й не було. Невже він не бачить, що я більше схожа на ненадійне сито, з якого все висипається, аніж на надійний кошик? Не зауважує, що я надто мало кажу, бо серце в мені піднімається великим, анонімним почуттям і, хоча поміж небагатьох прізвищ, які воно знає, є також його прізвище, але кожне з них звучить тільки так: Життя?»
– І як вам сподобалася ваша перша зустріч із життям? – запитав Клерфе. – Той чоловік, який лементує над своєю власністю, а своє життя вважає за щось буденне? Ви зустрінете ще багато схожих випадків.
– Це все ж різноманітність. У горах кожен вважав своє життя чимось страшенно важливим. Я також.
Перед ними раптом вигулькнули вулиці, світло, будинки, блакить і просторий майдан з аркадами.
– За десять хвилин будемо на місці, – сказав Клерфе. – Це вже Локарно.
Проторохтів трамвай, в останню мить загородивши їм дорогу. Клерфе розсміявся, побачивши, що Ліліан придивляється до трамвая, наче то був собор. Вона не бачила їх чотири роки. У горах не було трамваїв.
Раптом перед ними з’явилося озеро, широке, сріблясте й неспокійне. Перестало моросити. Низькі хмари пропливали швидко, затуляючи місяць. Біля озера лежала тиха Аскона зі своєю площею.
– Де ми замешкаємо? – запитала Ліліан.
– Біля озера. У готелі «Тамаро».
– Звідки ви все це знаєте?
– Після війни я мешкав тут цілий рік, – відказав Клерфе. – Уранці ви переконаєтеся чому.
Він зупинився перед невеликим готелем і випакував багаж.
– Власник готелю має бібліотеку, – сказав Клерфе. – Він, можна сказати, учений. А в іншому готелі в горах стіни обвішані картинами Сезанна, Утрілло й Тулуз-Лотрека – ось які тут люди! Ми відразу поїдемо вечеряти?
– Куди?
– До Бріссаґо, під італійським кордоном. Десять хвилин звідси до ресторану, який зветься «Джардіно».
Ліліан роззирнулась.
– Тут цвітуть гліцинії!
Грона блакитних квітів дерлися по білих стінах будинків. Мімоза висипала свої золоті квіти й пір’їсте листя понад муром, що оточував чийсь сад.
– Весна, – сказав Клерфе. – Хай Бог благословляє «Джузеппе», який пересуває пори року.
Авто їхало повільно вздовж озера.
– Мімози, – сказав Клерфе, киваючи на квітучі дерева над озером. – Цілі алеї. А цей пагорб заріс ірисами й нарцисами. Село зветься
