style="font-size:15px;"> – Я не такий багатий, щоб мешкати деінде.
Вони проїхали міст бульвару Сен-Мішель, по набережній Ґранд Оґюстен і зупинилися біля готелю «Біссон». Коли вони виходили з машини, у дверях готелю з’явився служник з валізами.
– Це й буде моя кімната, – сказала Ліліан. – Хтось якраз виїжджає.
– Ти справді хочеш тут мешкати? Просто тому, що побачила цей готель із другого боку ріки?
Ліліан кивнула.
– Я, власне, й збираюся так жити. Без жодних особливих рекомендацій і упереджень.
Покій був вільний. Готель не мав ліфта, але номер, на щастя, містився на першому поверсі. Сходи були зачовгані й старі. Покій виявився малим і скупо умебльованим, але ліжко виглядало непогано й була ванна. Меблі стояли сучасні, за винятком барокового столика, який стояв, наче князь поміж невільників. Шпалери були старі, електричне світло тьмаве – зате за вікном виблискувала річка, виднілися набережні, Консьєржері, дзвіниця собору Паризької Богоматері.
– У будь-який момент, якщо ти матимеш бажання, можеш звідси виїхати, – сказав Клерфе. – Дехто забуває про це.
– Куди? До тебе в «Ріц»?
– Не до мене, а в «Ріц», – відказав Клерфе. – Я мешкав там під час війни півроку. З бородою і під іншим прізвищем. У дешевих номерах. А в іншій половині готелю, з вікнами на Вандомську площу, жили високопоставлені нацистські бонзи. Це було дуже знаменно.
Служник приніс валізи. Клерфе рушив до дверей.
– Ти повечеряєш зі мною?
– Коли?
– О дев’ятій.
– Добре, о дев’ятій.
Вона подивилася йому вслід. Під час мандрівки вони ані словом не перекинулися про ніч в Асконі. «Французька мова дуже зручна, – подумала вона. – Легко переходити з «ти» на «ви» і навпаки, усе дуже просто, як у грі». Почувши ревіння «Джузеппе», Ліліан підійшла до вікна.
Він, може, повернеться, а може, ні. Вона цього не знала, але це й не було аж таким важливим. Важливе те, що вона в Парижі, що вечір і що вона дихає. На бульварі Сен-Мішель загорілося зелене світло, і, мов розлючена зграя хортів, услід за «Джузеппе» кинулося стадо «сітроенів», «рено» і вантажівок. Ліліан не могла пригадати, чи бачила вона коли-небудь стільки автомобілів. Під час війни їх було мало. Шум був неабиякий, але в її вухах він звучав, як орган, на якому залізні руки грали потужне «Te Deum».
Ліліан розпакувала свої речі. Взяла вона з собою небагато. Грошей мала теж обмаль. Зателефонувала до стрийка. Телефон не відповідав. Стрийко вже кілька років, як відмовився від телефону.
На мить її охопила паніка. Вона отримувала гроші щомісяця через банк і тривалий час не мала від стрийка жодної вістки. Неможливо, щоб він не жив. Дивно, що саме це перш за все спало на думку! Може, виїхав, мешкає деінде. Ліліан поцікавилася в готелі про адресну книжку. У них була тільки стара, з першого року війни, а нова телефонна книжка ще не з’явилася. Крім того, в Парижі бракувало вугілля. Увечері в кімнаті робилося холодно. Ліліан накинула плащ. Добре, що, покидаючи санаторій, прихопила кілька вовняних
