машин. Здавалося, ніби то вітер навіяв звідти манекенниць, що рухаються на худорлявих ногах, наче якісь штучні тварини, стрункі хамелеони, які змінюють сукні, як колір шкіри, і мовчки вихляють поміж стільців. Ліліан вибрала п’ять моделей.
– Хочете приміряти відразу? – поцікавилася продавчиня.
– А я можу?
– Так. Ці три пасуватимуть вам, а ті трохи завеликі.
– Коли я могла б їх забрати? – запитала Ліліан.
– А коли ви їх потребуєте?
– Негайно.
Продавчиня розсміялася.
– Негайно тут означає за три-чотири тижні – не раніше.
– Я потребую їх негайно. Чи можу я купити моделі, які мені пасують?
Продавчиня похитала головою.
– На жаль, ні, ми потребуємо їх щодня. Але ми зробимо, що в нашій силі. Ми завалені роботою, мадемуазель. Якби ми реалізовували замовлення по черзі, вам довелося б чекати шість тижнів. Може, ми приміряємо оцю чорну вечірню сукню?
Зразки суконь перенесли до кабіни, викладеної дзеркалами. Разом із ними увійшла кравчиня, щоб зняти мірку.
– Чудовий вибір, мадемуазель, – сказала продавчиня. – Сукні вам пасують так, наче були для вас спроектовані. Месьє Баленсіаґа зрадіє, коли побачить їх на вас. Шкода, що його зараз нема.
– А де він? – запитала Ліліан винятково з ввічливості, стягуючи водночас сукню.
– У горах. – Продавчиня назвала місцевість, з якої приїхала Ліліан. Це пролунало у вухах Ліліан так, мовби та сказала: «Тибет». – Він поїхав туди на відпочинок, – додала продавчиня.
– Там справді можна відпочити.
Ліліан випросталася і поглянула в дзеркало.
– Ось бачите! – сказала продавчиня. – Саме це я мала на увазі. Більшість жінок купують те, що їм подобається. Ви ж купили щось, у чому вам гарно. Чи не так? – поцікавилася жінка у кравчині.
Кравчиня кивнула.
– Тепер іще плащ!
Вечірня сукня була чорна, як вугіль, з дрібкою мексиканського червоного кольору, і обтисла, плащ до неї був натомість широкий і нагадував пелерину, пошиту з напівпрозорого матеріалу, який відставав, мовби накрохмалений.
– Шикарно, – сказала продавчиня. – Ви виглядаєте, як упалий янгол.
Ліліан придивилася до себе. З великого трираменного дзеркала на неї дивилося троє жінок, дві у профіль і одна в анфас, а коли відсунулась трохи набік, побачила в дзеркалі ззаду четверту, яка була обернута спиною і, здавалося, рушала до виходу.
– Шикарно! – повторила продавчиня. – Чому Луcіль не вміє цього так носити?
– Хто така Луcіль?
– Наша найкраща манекенниця. Та, яка презентувала цю сукню.
«Чому вона мала б це саме так носити? – подумала Ліліан. – Вона ще буде носити тисячу інших суконь і буде мати безліч показів моди, а потім вийде заміж, матиме дітей і постаріє. А я носитиму цей плащ тільки одне літо».
– Чи можливо було
