з ними без слів, відображення посміхалися до неї, не посміхаючись. Вони були серйозні і якимсь тихим, сумним чином близькі між собою, як сестри, які виховалися окремо й ніколи не підозрювали, що колись побачаться. А тепер відбулося, немов уві сні, оце мовчазне рандеву, сповнене лагідної меланхолії, бо незабаром вони знову муситимуть розлучитися і не побачаться вже ніколи. Навіть одяг з іспанським акцентом мав у собі щось із того: позбавлена світла, драматична чернь оксамиту, бухаюча раптовим полум’ям тропічна червінь шовку, широкі плащі, в яких тіло здавалося майже нематеріальним, і важка парча коротких камізельок, що їх носять тореадори й з-за яких визирали пісок, і сонце, і раптова смерть.
Повернувся Баленсіаґа. Він мовчки придивився до однієї з примірок. Наступного дня продавчиня принесла до кабіни щось срібне, що скидалося на шкіру риби, яка ніколи не бачила сонця.
– Месьє Баленсіаґа хотів би, щоб ви мали цю сукню.
– Я мушу зупинитися. Я купила вже більше речей, ніж повинна, щодня щось докуповувала.
– Але приміряйте, будь ласка. Напевно ви її візьмете. – Продавчиня усміхнулася. – Та й ціна буде така, що ви залишитесь задоволеною. Дім моди Баленсіаґи хотів би, щоб ви носили його вбрання.
Ліліан вдягнула те срібне «щось». Воно було майже перлового кольору, але замість зробити її блідішою, додало барв її обличчю і рукам, оздоблюючи їх золото-брунатним відтінком.
– Я візьму її, – зітхнула вона. – Таку сукню відкинути важче, ніж залицяння Дон Жуана й Аполлона.
Не завжди, але в цей момент саме так і було. Вона жила в невагомому, сірому та срібному світі. До полудня довго спала, потім ішла до Баленсіаґи, відтак мандрувала без мети вулицями, а потім сама вечеряла в готельному ресторані. Ресторан належав до найкращих у Парижі, хоча вона про це раніше й не здогадувалася. Вона не прагнула товариства й не дуже відчувала брак Клерфе. Анонімне життя, яке різко напирало на неї з вулиць, кав’ярні й ресторану, було доволі потужне й незвідане, тому вона не відчувала, що її особисте життя чимось обділене. Ліліан дозволила течії підхопити її, натовп ніс її, але не жахав, вона любила його, бо він був життям, невідомим, безглуздим життям, що марнується на безглузді вчинки, які вигойдувалися на його хвилях, наче буйки на морі у вітряну погоду.
– Ви зробили гарні закупи, – сказала продавчиня під час останньої примірки. – Ці сукні ніколи не вийдуть з моди. Ви зможете носити їх роками.
«Роками…» – подумала Ліліан з легким трепетом і усміхнулася.
9
Прокинулася вона, ніби під лагідним хмелем. Майже два тижні провела серед суконь, капелюхів і туфель, наче п’яниця в пивниці. Коли доставили перші сукні, вона послала рахунки стрийкові Ґастонові, який, щоправда, передав їй до готелю місячну пенсію, але крім того – ні гроша. Віднікувався, що оформлення займає багато часу.
Наступного дня з’явився знервований Ґастон. Він покрутився трохи готелем, повідомив, що вона безвідповідальна, і несподівано зажадав, щоб переїхала до нього.
