Консьєржері. Ліліан пам’ятала цю каплицю з давніх часів. Щойно випогодилося, вона вирушила до неї.
Був полудень, і весь простір із високими вітражами виповнювало світло, каплиця була наче виткана з променів. Здавалося, вона складається з самих вікон, насичених блакиттю, мов плащ Мадонни, полум’яним червоним кольором, зеленню і жовчю. Блиск був такий сильний, що барви відчувалися на шкірі, мовби вона купалася в кольоровому світлі. Крім Ліліан, тут було тільки кілька американських солдатів, які незабаром вийшли. Вона сиділа на лавці, оповита світлом, наче тендітною королівською тканиною, найвитонченішою на землі, їй хотілося скинути з себе одяг, щоб подивитися, як прозора парча струмує її тілом. То був водоспад світла, сп’яніння, непідвладне земним законам, падіння і водночас час злет. Їй здавалося, що вона дихає світлом. Вона відчувала, як ці сині, червоні й жовті барви розчиняються в її крові та легенях, а її тілесна оболонка та свідомість – те, що відділяло її від навколишнього світу, – зникли, і всю її, мов рентгенівські промені, пронизує світло, з тією лише різницею, що рентген оголює кістки, а світло розкриває ту таємничу силу, яка примушує битися серце й пульсувати кров. То було саме життя, і коли вона так сиділа, тихо, без руху, дозволяючи світлу падати на себе й усередину себе, цілковито належачи йому й будучи з ним одним цілим, вона не була вже ізольованою одиницею, світло пригорнуло її і захищало, і враз нею оволоділо містичне почуття, що вона не може померти, поки, воно її так тримає, і що щось у ній ніколи не помре – саме те, що належало до цього магічного світла. То була велика втіха, вона ніколи не забуде цей день, і нехай її життя, усе, що їй ще зосталось прожити, стане таким же, як цей зал, схожий на вулик, повний якнайлегшого променистого меду, нехай її життя буде схоже на світло без тіні, щастя без жалю, горіння без попелу…
Ліліан нагадала собі, коли востаннє була в Сен-Шапель. Її привела туди мати. Це було тоді, коли гестапо шукало її батька. Цілими днями вони перебували в церквах, які здавалися найпевнішим захистком. Таким чином Ліліан побачила доволі багато паризьких церков, сидячи завжди в найтемніших кутках і вдаючи, що молиться. Але за якийсь час стали з’являтися шпигуни і в церквах, і сутінки Нотр-Дам перестали бути безпечними. Тоді приятелі порадили її матері переховуватися упродовж дня в Сен-Шапель, тамтешній доглядач мав бути надійним. У полум’яному світлі Ліліан почувалася злочинцем, якого витягли силоміць зі свого підземного схрону на безжальне яскраве світло поліцейського детектора, або прокаженою, виставленою на біле, оголене світло операційної зали. Вона зненавиділа це й не забувала про це ніколи.
Тепер із цього всього нічого вже не лишилося. Тіні минулого розпливлися, як туман, під першим м’яким ударом світла. Ненависть зникла, було тільки щастя. Цьому світлу не можна було опиратися. У ньому танула та жахлива влада пам’яті, що не давала спогадам минулого тяжіти над свідомістю, перетворюючи їх на скам’яніле життя, наповнюючи ними теперішність, наче кімнату, непотрібними, старими меблями – і перевтілювалася в те, чим насправді має бути: сильнішим, усвідомленим життям, опертим на досвід. Ліліан тягнулася до світла, що падало на неї згори. І мала враження, наче його чула.
