правда.
– Ти маєш дуже добрий смак.
Він мовчав, чекаючи наступного питання. Клерфе мав рішучість казати правду. Позавчора думав, що може тримати Ліліан на боці, а тепер, коли бачив обох водночас, хотів тільки її. Знав, що потрапив у власну пастку, і через те злився, але знав також, що ніщо не зможе тут щось змінити, а тим більше логіка. У цей момент Ліліан від нього вислизнула, та й то найнебезпечнішим чином, без боротьби. Щоб її повернути, він не мав іншого виходу, як зробити найважчу річ у боротьбі, що супроводжується зазвичай тільки перед дзеркалом: зізнатися, при тому не програючи.
– Я не хотів у тебе закохуватися, Ліліан.
Вона усміхнулася.
– Це ще не засіб на закоханість. Так поводяться тільки школярі.
– У коханні ніхто не дорослий.
– Кохання… – промовила Ліліан. – Яке це містке слово! І скільки всього в ньому криється! – Зиркнула на Лідію Мореллі. – Усе набагато простіше, Клерфе. Ходімо?
– Куди?
– Я хочу повернутися до свого готелю.
Клерфе нічого не відповів і заплатив. Кінець, подумав він.
Вони вийшли центральним входом повз столик Лідії, яка вдала, що не бачить їх. Авто Клерфе було припраковане на тротуарі перед рестораном. Ліліан показала на «Джузеппе».
– Тут стоїть твій зрадник. Завези мене до готелю.
– Ні. Ходімо ще до Пале-Рояля. Сад ще відкритий? – поцікавився він у паркувальника.
– Арки, пане.
– Я знаю цей сад, – сказала Ліліан. – Що ти хочеш робити? Стати двоєженцем?
– Дай спокій! Ходімо.
Вони пройшли в арки палацу. Був холодний вечір, що міцно пахнув землею і весною. Рвучкий вітер, що проникав згори до саду, був теплішим за ніч, котра загусала між мурами. Клерфе зупинився.
– Нічого не кажи. І не проси мене нічого пояснювати: я не вмію цього.
– Що ти мав би мені пояснити?
– Ти вважаєш, що нічого?
– Справді нічого, – сказала Ліліан.
– Я кохаю тебе.
– Бо я не роблю тобі сцен?
– Ні, – сказав Клерфе. – То було б страшне. Я кохаю тебе, бо ти робиш мені незвичайну сцену.
– Я не роблю тобі жодної сцени, – відказала Ліліан і защепила міцніше на шиї вузький хутряний комір жакета. – Я ледве чи знаю, як до цього братися.
Ліліан стояла перед ним, неспокійний вітер розвіював її волосся. Вона здавалася йому цілком чужою жінкою, жінкою, якої ніколи не знав і яку вже втратив.
– Я кохаю тебе, – повторив Клерфе, узяв її за плечі й поцілував. Відчув слабкий запах її волосся і гіркий запах парфумів, що бив від її шиї. Вона не опиралася йому. Спочивала в його обіймах з широко відкритими очима й відсутнім зором, мовби вслухалася в звуки, що долинали з вітром.
Втративши терпіння, він струснув нею.
– Скажи щось! Зроби щось! Краще вже прожени мене! Дай мені ляпаса! Але не будь, як кам’яна статуя.
Вона випросталася, і він пустив її.
– Навіщо
