бажанішою над усе. Він мусить щось зробити. Не можна так просто розпрощатися з нею біля входу в готель. Тоді вона більше не повернеться до нього. Зараз його останній шанс. Щоб утримати її, треба знайти якесь магічне слово, інакше вона вийде з машини і з відсутнім виглядом, посміхнувшись, поцілує його та зникне в дверях готелю. Її назавжди поглине цей готель, вестибюль якого пропах рибною юшкою і часником, вона підніметься перекошеними вищербленими сходинками, пройде повз буфет, за яким дрімає портьє, маючи під рукою шмат ліонської ковбаси і пляшку столового вина, і останнє, що залишиться в пам’яті у Клерфе, – це тонкі світлі щиколотки Ліліан у напівтемряві вузького проходу, щиколотки, що підіймаються сходинками одна за одною. А коли Ліліан опиниться у себе в кімнаті, у неї за спиною раптом виростуть крила й вона, випурхнувши на вулицю, полетить, але не до каплиці Сен- Шапель, про яку сьогодні оповідала, а сидячи на дуже елегантній мітлі, мабуть, теж від Баленсіаґи або Діора, полетить на відьомський шабаш, де будуть самі чорти у фраках, які побили всі рекорди у швидкості, вільно володіють шістьма мовами, вивчили всіх філософів від Платона до Хайдеґґера й на додаток ще були віртуозами-піаністами, світовими чемпіонами з боксу й поетами.
Портьє позіхнув і прокинувся.
– У вас є ключ від кухні? – запитав Клерфе.
– Звісно. Мінеральна? Шампанське? Пиво?
– Будь ласка, принесіть з холодильника слоїк кав’яру.
– До холодильника я не можу дістатися, пане. Ключ у мадам.
– Тоді прошу збігати до ресторану «Лаперуз» на розі й принести від них кав’яр. Вони ще відкриті. Ми почекаємо тут. А в цей час я виконуватиму ваші обов’язки.
Він дістав із кишені гроші.
– Я не хочу кав’яру, – мовила Ліліан.
– А чого ти хочеш?
Вона завагалася.
– Клерфе, – сказала вона врешті. – У мене о цій порі досі не був жоден чоловік. Адже ти саме це хочеш знати?
– Правда, – втрутився портьє. – Мадам завжди повертається додому сама. Це ненормально, месьє. Принести вам шампанське? У нас ще є шампанське урожаю тридцять четвертого року, «Дом Периньон».
– Тягніть його сюди. Ви – золото! – вигукнув Клерфе. – А що у вас буде перекусити?
– Мені хочеться такої ковбаси, – Ліліан показала на вечерю портьє.
– Я віддам вам свою, мадам. У буфеті її скільки завгодно.
– Принесіть ковбасу з буфету, – сказав Клерфе. – І ще шматок чорного хліба і шматок брі.
– І пляшку пива, – додала Ліліан.
– А шампанського не хочете, мадам?
Обличчя портьє спохмурніло: він подумав про те, що його чайові змаліють.
– У будь-якому разі принесіть пляшку «Дом Периньон», – сказав Клерфе, – хоч би для мене одного. Я хочу сьогодні якось відсвяткувати.
– Що саме?
– Вибух почуттів. – Клерфе зайняв місце портьє. – Ідіть! Я за вас почергую.
– А ти вмієш користуватися цією штукою? – запитала Ліліан, показуючи
