Але їдьмо повільно. Багатьма вулицями. Усі вони без снігу. З квітникарками на кожному розі. І ми заладуємо ціле авто фіялками.
Клерфе випровадив «Джузеппе» з лабіринту вулиць біля набережній і чекав перед дверима готелю. Ресторан поруч із готелем якраз зачиняли.
– Сумуючий коханець, – вимовив хтось поруч з ним. – Чи не надто ти старий для цієї ролі? – Біля Клерфе стояла Лідія Мореллі. Вона щойно вийшла з ресторану, випередивши свого супутника.
– Безумовно, – відповів він. – У цьому й полягає уся чарівність!
Лідія закинула на плече край білого хутра.
– Нова роль! Доволі провінційна, мій любий. З молодою гускою!
– Ось це комплімент, – відповів Клерфе. – Якщо вже ти так кажеш, отже, вона чарівна.
– Що? Чарівна! Оце дурненьке створіннячко з трьома сукнями Баленсіаґи?
– Три? Гадаю, вона має їх принаймні тридцять. На ній вони щоразу виглядають по-новому, – Клерфе розсміявся. – Відколи це ти, мов сищик, вистежуєш гусок і дурненьких створіннячок?
Лідія зібралася було сказати йому ще кілька ядучих слів, але тут із ресторану вийшов її супутник. Схопивши руку свого кавалера з таким виглядом, наче то була зброя, Лідія пройшла повз Клерфе. Ліліан з’явилася за кілька хвилин.
– Мені щойно сказали, що ти чарівлива, – повідомив її Клерфе. – Час тебе кудись заховати.
– Тобі було нудно чекати?
– Ні. Якщо хтось довго нікого не чекав, очікування молодить його на десять років. А то й на всі двадцять. – Клерфе подивився на Ліліан. – Мені здавалося, що я вже ніколи не чекатиму.
– А я завжди чогось чекала. – Ліліан подивилася услід обстриженій на бубон жінці в кремових коронках, що вийшла з ресторану, на ній було намисто з діамантів завбільшки з горіх.
– Як воно виблискує! – сказала Ліліан.
Клерфе нічого не відповів. Коштовності були для нього небезпечною темою, якщо вони захоплять уяву Ліліан, завжди знайдуться люди, які зуміють краще, ніж він, задовольняти її примхи.
– Не для мене, – сказала зі сміхом, мовби відгадавши його думки.
– Ти вбрала нову сукню? – запитав.
– Так. Сьогодні надіслали.
– Скільки їх тепер у тебе?
– Вісім разом із цією. Чому ти запитав?
Лідія Мореллі здавалася добре інформованою. І те, що вона сказала, ніби суконь три, нормально.
– Стрийко Ґастон жахається, – зауважила Ліліан, розсміявшись. – Усі рахунки я відправила йому. Він не знає тільки одного: цих суконь мені вистачить на все життя. А тепер рушаймо в найкращий нічний клуб, який знаєш. Ти маєш рацію, у суконь теж є свої права.
Була четверта ранку.
– Поїдемо кудись іще? – запитав Клерфе.
– Так, поїдемо, – кивнула Ліліан. – Ти не втомився?
Клерфе знав, що він не має права запитувати Ліліан, чи не втомилася вона.
– Поки що ні, – сказав він. – Тобі подобається?
– Усе чудово!
