style="font-size:15px;"> – На Вандомській площі в мене є помешкання, щось на зразок художнього ательє, де я ніколи не буваю.
– Ви хочете здати його мені?
– А чом би й ні?
– Скільки це коштуватиме?
– Навіщо нам говорити про гроші? – Пестре засовгався на сидінні. – Подивитеся його коли-небудь. Воно у вашому розпорядженні, варто вам тільки захотіти.
– Без жодних умов?
– Без жодних. Звичайно, я буду радий, якщо ви погодитеся при нагоді піти зі мною до ресторану, але це не є жодною умовою.
– Отже, безкорисливі люди ще не перевелися на світі, – мовила Ліліан.
– Коли ви оглянете помешкання? Хочете завтра? Чи можу я забрати вас завтра на обід?
Ліліан подивилася на його вузьке обличчя з білою щіткою вусиків.
– Власне кажучи, стрийко хоче видати мене заміж, – сказала вона.
Пестре розсміявся.
– У вас іще багатьох часу попереду. Ваш стрий дещо старомодний.
– У помешканні вистачить місця для двох?
– Гадаю, що так. А чому ви запитуєте?
– На випадок, якщо я захочу оселитися там з моїм приятелем.
Хвильку Пестре уважно дивився на неї.
– Про такий варіант теж слід подумати, – сказав він після паузи, – хоча, відверто кажучи, для двох помешкання дещо тіснувате. А чом би вам не пожити якийсь час самій? Спершу гарненько оглянете Париж. Тут перед вами відкриється багато можливостей.
– Маєте рацію.
Авто зупинилося, і Ліліан вийшла.
– То о котрій годині заїхати по вас завтра? – запитав віконт.
– Я ще подумаю. Ви не заперечуєте, якщо я запитаю стрийка Ґастона?
– На вашому місці я б цього не робив. Навіщо даремно його тривожити? Та ви цього й не зробите.
– Чому?
– Той, хто про це запитує, ніколи так не чинитиме. Ви дуже вродлива й молода, мадемуазель. Я був би щасливий подбати для вас про оправу, яка вам личить. Повірте мені, людині вже немолодій, наскільки б вам тут усе не здавалося привабливим, але це – втрачений час. Вам потрібна розкіш, велика розкіш. Пробачте за цей комплімент, але в мене набите око. Добраніч, мадемуазель.
Ліліан піднялася сходами. Спочатку виставка женихів, влаштована стрийком Ґастоном, не викликала в ній нічого, окрім убивчої іронії. Вона здавалася собі вмирущим вояком, якого спокушають принадами життя. Але потім їй раптом стало нудно. Вона відчула себе так, немов була єдиною здоровою особою серед усіх цих людей, які гнили живцем. Їхні розмови були для неї незрозумілі. Усе, до чого вона ставилася байдуже, вони вважали найважливішим, а те, чого вона прагнула, було чомусь для них табу. Пропозиція віконта де Пестра здалася їй, мабуть, найрозумнішою.
– Ну, як, стрийко Ґастон був на висоті? – пролунав у коридорі голос Клерфе.
– Ти тут? Не пішов у нічний ресторан і не п’єш?
– Я втратив смак до таких речей.
– Ти
