дуже радий, – сказав Леваллі. – Я тепер так рідко влаштовую свята.
– Чому? Боїтеся, що вони стануть звичними?
– Не тому. Свята, як би це трохи краще висловитися, навівають на мене меланхолію. Влаштовуючи їх, завжди хочеш щось забути. Але забути не вдається.
– Я нічого не хочу забути.
– Невже? – ввічливо запитав Леваллі.
– Тепер уже ні, – відповіла Ліліан.
Леваллі посміхнувся.
– У цьому місці стояла, мабуть, стара римська вілла, в якій відбувалися величні бенкети за участю прекрасних римлянок при світлі смолоскипів і Етни, що плювала вогнем. Чи не думаєте ви, що давні римляни були ближчі до вирішення таємниці?
– Якої таємниці?
– Навіщо ми живемо.
– А ми живемо?
– Може, ні, бо постійно про це запитуємо. Пробачте, що про це кажу. Італійці меланхолійні. Вони справляють протилежне враження, хоча такими не є.
– А хто є? – зауважила Ліліан. – Навіть конюхи – і ті не завжди веселі.
Почувши, що наближається авто Клерфе, вона посміхнулася.
– Кажуть, – продовжував Леваллі, – що остання власниця цієї вілли наказувала вранці убивати своїх коханців. Вона була романтиком і не могла примиритися з розчаруванням після ілюзій ночі.
– Як складно! – вигукнула Ліліан. – Невже вона не могла просто виганяти їх на світанку? Або ж піти самій?
Леваллі взяв її під руку.
– Відхід не завжди найпростіший, адже від себе самого не сховаєшся.
– Це завжди просто, якщо пам’ятаєш, що бажання володіти людиною тільки обмежує, і що не можна нічого затримати, навіть самого себе.
Вони наблизились до музикантів.
– Ви не хочете володіти жодною власністю? – запитав Леваллі.
– Я хочу володіти всім, а тому не володію нічим. Що майже те саме.
– Майже! – Він поцілував їй руку. – А тепер я проведу вас до тих кипарисів. Ми влаштували біля них танцювальний майданчик зі скляною підлогою, освітленою знизу. Я бачив ці майданчики в літніх ресторанах на Рив’єрі та скопіював. А ось і ваші кавалери – тут половина Неаполя, Палермо й Рима. – Відтак він підійшов до Клерфе і сказав: – Можна бути глядачем або брати участь у грі. Або одне і друге. Я бажаю бути глядачем. Хто робить обидві речі нараз, робить їх недосконало.
Вони сиділи на терасі, спостерігаючи за жінками, які танцювали перед кипарисами на освітленій скляній підлозі. Ліліан танцювала з князем Фіолою.
– Як полум’я, – сказав Леваллі, звертаючись до Клерфе. – Подивіться, як вона танцює. Ви пам’ятаєте помпейські мозаїки? Жінки, створені мистецтвом, тому такі прекрасні, що все випадкове в них відкинуто! Зображена лише їхня краса. Ви бачили картини в палаці легендарного Міноса на Криті? Бачили зображення єгиптянок часів Ехнатона? Пам’ятаєте цих спорзних танцівниць і юних цариць, з вузькими обличчями й видовженими очима?
