якого людство знайшло сховище, навіть найдавніша, найзаяложеніша й найсентиментальніша пісня є для неї гімном людства, у кожній такій пісні їй вчуваються і скорбота, і бажання втримати нестримне. Можливо, Лідія Мореллі мала рацію: в цьому було щось провінційне, але цур йому й пек, якщо не саме через це я мушу її обожнювати».
– Мабуть, я надто багато випив, – мовив він.
– Що означає «надто багато»?
– Коли втрачаєш відчуття власного «я».
– Якщо так, я завжди буду пити надто багато. Я не люблю свого «я».
«Нічого не боїться, – подумав Клерфе. – І якщо це кубло є для неї відображенням життя, то кожна банальність звучить для неї так само чарівно й розумно, як вона, напевно, звучала, коли її вимовили вперше. Це просто нестерпно. Вона знає, що повинна померти, і звиклася з цією думкою, як люди звикаються з морфієм, ця думка перетворює для неї весь світ, вона не знає страху, її не лякають ні вульгарність, ні блюзнірство. Чому ж я, до дідька, відчуваю щось на зразок жаху, замість того щоб, не замислюючись, кинутися у вир?»
– Я обожнюю тебе, – сказав він.
– Не кажи цього так часто. Для цього треба бути дуже незалежним.
– Але не в твоєму випадку.
– Тоді говори про це раз у раз, – промовила вона. – Мені це необхідно, як вода й вино.
Клерфе розсміявся.
– Адже ми обоє праві, втім, кому до цього яке діло? Куди ми підемо?
– У готель. Я хочу виселитися.
Клерфе вирішив нічому не дивуватися і сказав:
– Добре, тоді поїдемо пакувати твої речі.
– Я вже спакувалася.
– Куди ти хочеш переїхати?
– До іншого готелю. Уже дві ночі підряд о цій порі телефонує мені якась жінка й каже, щоб я забиралася звідси, бо тут мені не місце. І багато чого іншого в тому ж дусі.
Клерфе подивився на Ліліан.
– Чому ти не скажеш портьє, щоб він не з’єднував тебе з нею?
– Я казала, але їй завжди вдається додзвонитися. Учора йому сказала, що вона моя мати. Вона говорить з акцентом, ця жінка не француженка.
«Лідія Мореллі», – подумав Клерфе.
– Чому ти мені нічого про це не казала?
– Навіщо? А «Ріц» заповнений?
– Ні.
– То добре. Стрийко Ґастон знепритомніє, коли дізнається, де я мешкатиму завтра.
Речі Ліліан не були запаковані. Клерфе позичив у портьє велетенську скриню, яку залишив під час відступу німецький майор, і запакував до неї вбрання Ліліан. Вона сама сиділа на ліжку та сміялася.
– Мені прикро, що я звідси йду, – сказала. – Я тут усе дуже полюбила. Але я люблю без печалі. Ти розумієш це?
Клерфе підвів голову.
– Боюся, що так. Ти не шкодуєш за тим, що покидаєш.
Вона знову розсміялася, сидячи на ліжку з витягнутими
