відніс закупи і, побачивши чайові, заявив, що, коли треба, він готовий хоч усю ніч роз’їжджати на ровері, виконуючи доручення месьє. Клерфе дав йому картку паперу, де було записано, що він має купити та покласти вранці перед його дверима зубну щітку, шматок мила й таке інше. Портьє пообіцяв усе виконати й пішов. Потім він ще раз повернувся – приніс лід – і нарешті зник остаточно.
– Я подумав, що ніколи більше не побачу тебе, якщо залишу сьогодні увечері сам, – сказав Клерфе.
Ліліан сіла на підвіконня.
– Я про це думаю щоночі.
– Про що?
– Що ніколи вже цього всього не побачу.
Він відчув гострий біль. Її ніжний профіль вирізнявся на тлі ночі за вікном. Вона раптом здалася йому жахливо самотньою, саме самотньою, а не покинутою.
– Я кохаю тебе, – мовив він. – Не знаю, потребуєш ти цього чи ні, але я кажу правду. – Вона не відповіла. – Ти ж розумієш, я говорю так не через нинішній вечір, – продовжував він, сам не усвідомлюючи, що бреше. – Забудь сьогоднішній вечір. Це вийшло випадково, я вчинив безглуздо, я геть заплутався. Нізащо у світі я не хотів би тебе ранити.
Вона ще трохи помовчала.
– Мені здається, що в певному сенсі мене неможливо поранити, – промовила вона в задумі. – Я щиро так вважаю. Можливо, це компенсація за щось інше.
Клерфе не знав, що сказати. Він розумів, що вона має на увазі, але волів думати, що все якраз навпаки.
– Уночі твоя шкіра світиться, як мушля зсередини, – сказав Клерфе. – Вона не поглинає світло, вона відбиває його. Ти дійсно питимеш пиво?
– Так. І ще дай мені трохи цієї ліонської ковбаси. З хлібом. Тебе це не дуже шокує?
– Мене ніщо не шокує. У мене таке відчуття, ніби я завжди чекав цієї ночі. Весь той світ, який тягнеться позаду конторки портьє, що просмерділа часником, загинув. Тільки ми одні встигли врятуватися.
– Хіба ми встигли?
– Так. Чуєш, як тихо стало навкруги?
– Це ти став тихим, – відповіла вона. – Тому що домігся свого.
– Хіба я домігся? Мені здається, я потрапив до якогось салону моди.
– Ах, мої мовчазні друзі! – Ліліан подивилася на сукні, розвішені по кімнаті. – Ночами вони мені розповідали про казкові бали й карнавали. Але сьогодні вони мені вже не потрібні. Може, зібрати їх і повісити в шафу?
– Нехай залишаться. Що вони тобі розповідали?
– Багато чого. Іноді навіть про море. Я ж бо не бачила моря.
– Ми поїдемо до моря, – сказав Клерфе. Він передав їй холодну склянку з пивом. – За кілька днів. Мені треба на Сицилію. Там будуть перегони. Але в мене немає шансів перемогти. Їдь зі мною.
– А ти завжди хочеш бути переможцем?
– Іноді це дуже доречно. Ідеалісти вміють знаходити застосування грошам.
Ліліан розсміялася.
– Я розповім це дядькові Ґастону.
Клерфе уважно дивився на сукню з тонкої сріблястої парчі, що висіла в узголів’ї ліжка.
– Ця сукня якраз
