привида, якого людство називало справедливістю. Ліліан раптом згадала Клерфе й усміхнулася. Вона була до цього готова. Відколи він виїхав, то не подав ознак життя. Але це її не гнітило, вона й не очікувала цього. Не відчувала ще в ньому потреби, але добре було знати, що він десь є.
У Римі Клерфе просиджував у бюро, кав’ярнях і майстернях. Вечори проводив із Лідією Мореллі. Спочатку він часто думав про Ліліан, але потім на багато днів забув про неї. Вона зворушувала його, а це стосовно жінок траплялося в нього рідко. Вона була наче гарненьке молоде цуценя, яке перебільшує у всьому, що робить. Але вона, напевно, призвичаїться до тутешнього життя. Ліліан ще вірить, що мусить надолужити все, що оминуло її досі. Незабаром вона впевниться, що ніщо її не оминуло. Розбереться в ситуації і стане такою, як інші – схожа на Лідію Мореллі, але ймовірно не такою досконалою. Ліліан не мала ні скептичної мудрості Лідії, ні її жіночної безсердечності. Вона була добра для легко сентиментального чоловіка з поетичними ідеалами, але не для нього. Ліліан повинна була лишитися з Волковим, який, як здавалося, жив тільки для неї і саме тому її втратив, так буває. Клерфе звик до іншого життя. Він не хотів дозволити втягнути себе в щось глибше. Лідія Мореллі була саме для нього. Ліліан залишиться для нього звабливою, короткою вакаційною пригодою. Для Парижа вона була надто провінційна, надто вимоглива й надто недосвідчена.
Клерфе відчув полегкість, прийнявши це рішення. Після повернення до Парижа він зателефонує до Ліліан і ще раз із нею зустрінеться, щоб усе пояснити. Може, зрештою, і нема чого пояснювати. Вочевидь, таки нема чого пояснювати. Мабуть, вона сама собі давно все пояснила. Тоді навіщо він хотів з нею зустрітися ще? Він не розмірковував над цим надто довго. Чом би й ні? Адже між ними майже нічого не було. Він підписав свій контракт і залишився в Римі ще на два дні.
Того самого дня, що й він, до Парижа їхала Лідія Мореллі. Він їхав на «Джузеппе», вона потягом, бо ненавиділа подорожі автом і літаком.
10
Ліліан завжди боялася ночі. Ніч була пов’язана з атаками задухи, з тінями рук, які хапали за горло, з жахливою, нестерпною самотністю смерті. У санаторії упродовж місяців вона не гасила світло, щоб уникнути разючої для очей яскравості сніжних ночей при повному місяці та пригніченості блідих, безмісячних ночей із сірим снігом, який був тоді найбезбарвнішою річчю на світі. Ночі в Парижі були лагіднішими. За вікном була ріка й Нотр-Дам, і час від часу якийсь п’яниця галасував на тротуарі або авто зі скреготом мчало вулицею. Коли надійшли перші сукні, Ліліан не стала ховати їх у шафі, а розвісила по всій кімнаті. Одну сукню, оксамитну, повісила над ліжком, срібну – поряд, так, щоб, прокидаючись уночі від жахіть, коли їй здавалося, що вона з тамованим криком падає і падає з нескінченної пітьми в нескінченну пітьму, вона могла простягнути руку й торкнутися своїх суконь, цих рятівних линв, якими вона зуміє піднятися з безформних сірих сутінків до чотирьох стін, до відчуття часу, до людей, до простору й життя. Вона погладжувала їх, відчувала тканину під пальцями, вставала й починала
