з того, що він не відразу її упізнав. Зате, коли побачив, як вона спускається тьмяно освітленими сходами, підкрутив вуса, випростався й окинув її поглядом старосвітського завсідника.
– Це я, стрийку Ґастоне, – сказала Ліліан. – Сподіваюсь, ти знаєш, що таке інцест.
Ґастон закашлявся.
– Дурниці, – прохрипів він. – Просто я погано бачу. Коли я бачив тебе востаннє?
– Два тижні тому.
– Ні, я не про те. Раніше.
– Десь чотири роки тому – я була тоді заморена голодом і геть розгублена.
– А тепер?
– Тепер я й далі заморена голодом, але дуже рішуча.
Ґастон витягнув із кишені пенсне.
– Для кого ти купила ці вбрання?
– Для себе.
– Ти не маєш жодного…
– Єдиними чоловіками в горах, які підходили до одруження, були інструктори лещетарів. У комбінезонах лещетарів вони презентуються непогано, а так виглядають, як селяни, вифранчені на свято.
– Отже, ти цілковито самотня?
– Авжеж, але не так, як ти, – відповіла Ліліан і рушила до ресторану.
– Що б ти з’їла? – запитав Ґастон. – Звичайно, то я тебе запрошую. Сам я не голодний. А що для тебе? Напевно, щось легке? Омлет, фруктовий салат, трохи води Віші.
– Для мене, – перебила його Ліліан, – на початок морських їжаків… дванадцять штук… і горілку.
Ґастон зиркнув у стравопис.
– Морські їжаки шкідливі для здоров’я!
– Тільки для скнар. Зараз ними всі обжираються, стрийку Ґастоне. А ще я хочу куряче філе.
– Чи воно не загостре? Може, краще візьмеш варену курку або вівсянку? Вам давали в санаторії вівсянку?
– Авжеж, стрийку Ґастоне. Вівсянок і варених курей я наїлася на все життя в горах з виглядом на прекрасну природу. Досить! До м’яса замов для нас пляшку «Шато Лафіт». А може, ти не любиш?
– Я не можу собі на таке дозволити. Я дуже зубожів, моя люба Ліліан.
– Я знаю. Тому вечеря з тобою стає такою драматичною.
– Чому?
– Бо в кожному випитому ковтку є крапля крові твого серця.
– Тьху, до дідька! – заговорив раптом Ґастон цілком нормальним голосом: – Що за образ! І це, п’ючи таке вино! Побалакаймо про щось інше. Я можу спробувати твоїх морських їжаків?
Ліліан подала йому тарілку. Ґастон з’їв похапцем три. Він усе ще намагався заощадити на їжі, але вино пив на пару з нею. Він-бо за нього платив, то хотів бодай свого не втратити.
– Дитинко, – сказав, коли пляшка спорожніла, – як час летить! Я пам’ятаю тебе, ще як…
Ліліан відчула короткий, гострий біль.
– Я не хочу вже про це чути, стрийку Ґастоне. Поясни мені одне: чому мене назвали Ліліан? Я ненавиджу це ім’я.
– То твій батько.
– Чому?
– Хочеш, може, лікеру до кави? Коньяку? Шартрез?
