ми підемо тепер? Чи є тут ще такі зачаровані ресторатори й готелярі?
– Багато. Уночі, коли місяць у повні, з озера виринає скляний ресторан. Він належить одному з синів Нептуна. Там можна почастуватися старими римськими винами. Натомість зараз ми підемо до бару, де є ще вино, давно вже розпродане в Парижі.
Вони знову поїхали в Асконy. Клерфе залишив авто перед готелем. Вони пішли вздовж площі й зійшли сходами до якогось підвалу. Внизу був маленький бар.
– Я не мушу вже нічого пити, – сказала Ліліан. – Я п’яна мімозами. Усе довкола просто в них потонуло. Що це за острів на озері?
– У римську добу там стояла, мабуть, святиня Венери. Тепер хтось має там ресторан. Але інколи вночі при повному місяці там ще блукають давні боги. Потім власник наступного ранку знаходить багато порожніх пляшок із неторканими корками. Час від часу Пан відсипляється на острові після нічної пиятики й прокидається пополудні. Тоді чути його флейту, а на всіх радіостанціях починає фонити.
– Це вино чудесне. Що це таке?
– Старе шампанське, яке прекрасно відлежалося в тутешньому підвалі. На щастя, античні боги в цьому нічого не тямлять, бо інакше б давно його випили. Шампанське відкрили щойно в середньовіччі.
До готелю вони поверталися пішки. На стіні якогось дому висів розіп’ятий Христос. Навпроти був вхід до ресторану. Спаситель мовчки заглядав в освітлене приміщення, з якого лунали сміх і галас. Ліліан мала враження, що у зв’язку з цим треба було б щось сказати – але слів забракло.
Ліліан стояла біля вікна у своїй кімнаті. За вікном було озеро, ніч і вітер. Весна шуміла в платанах на площі та в хмарах. Увійшов Клерфе. Він обняв її. Вона обернулася і подивилася на нього. Він поцілував її.
– Ти не боїшся? – поцікавилася вона.
– Чого?
– Що я хвора?
– Я боюся, що під час перегонів зі швидкістю двісті кілометрів за годину в мене може тріснути передня опона.
Ліліан глибоко зітхнула й подумала: «Ми в схожій ситуації. Обоє не маємо майбутнього! Його майбутнє сягає тільки до наступних перегонів, а моє – до наступної кровотечі». Вона усміхнулася.
– Є така історія, – сказав Клерфе. – У Парижі в добу гільйотини вели певну людину на екзекуцію. Стояла зима, і було далеко до місця страти. Конвоїри зупинилися дорогою, щоб напитись вина. Коли самі випили, запропонували пляшку засудженому. Цей узяв її, покрутив, розглядаючи, і врешті сказав: «Сподіваюся, що жоден із нас не носить у собі якоїсь заразної хвороби», і теж випив. А за півгодини його голова скотилася до кошика. Цю історію розповіла мені моя бабця, коли мені було десять років. Вона мала звичай випивати впродовж дня пляшку кальвадосу. Їй пророкували ранню смерть. Але вона живе досі, а пророки давно вже померли. Я взяв пляшку цього старого шампанського з бару в підвалі. Кажуть, навесні воно піниться дужче, ніж в інші пори року. Бо тоді відчуває життя. Я залишаю його вам тут.
Він поставив пляшку на підвіконні, але відразу переставив на столик.
– Не можна, щоб вино опинялося у світлі місяця.
