добряче заплутався, він лежав скоцюрбившись, тремтів і чмихав, час від часу марно намагаючись перегризти сітку зубами. Придивившись, я побачив, що ми спіймали дуже великого очеретяного щура, тварину, яку африканці кличуть ріж-трава. Ця назва дуже добре описує звички цього звірка, адже ріж-трава своїми великими, добре розвинутими різцями проходить, наче косаркою, по луках, а також по засіяних полях. Щур, який нам спіймався, був два з половиною фути завдовжки і мав шорстке бурувате хутро, округлу, як у бобра, морду, маленькі прищулені вуха, товстий, не вкритий шерстю хвіст і лапи великі і теж без шерсті. Моя поява, схоже, дуже його налякала, тож я вирішив не підходити ближче, доки не надійдуть мисливці, адже боявся, щоб очеретяний щур таки не вирвався. Він лежав і дуже тремтів, часом тіпаючись, намагаючись підскочити й розпачливо повискуючи при цьому. Я тоді не на жарт стривожився, бо ж здавалося, ще трошки, і щур матиме розрив серця. І тільки пізніше, коли краще вивчив поведінку цих тварин, я виявив, що таку істерію вони влаштовують перед усім незвичним, сподіваючись, напевно, тим самим налякати чи збентежити ворога. Насправді ж очеретяний щур – не таке вже й полохливе створіння і не забариться вгризтися своїми величезними різцями вам у руку, якщо поведетеся з ним нечемно. Я обачливо тримався поодаль, доки до мене не приєдналися мисливці. Аж тоді ми наблизилися й видобули щура із сітки.
Коли ми розплутали його і хотіли було помістити в міцний мішок, щур зненацька відчайдушно підстрибнув у моїх руках. Я стиснув його сильніше, і, на мій подив, у мене в руках лишився чималий жмуток його шерсті. Коли нам нарешті вдалося запхати щура в мішок, я присів і почав розглядати шерсть, яку несамохіть видер із його товстого тіла. Вона виявилася доволі довгою і густою, схожою на жорстку щетину. Напевно, коріння її таке слабке, що досить найменшого посмику – і шерсть лізе клаптями. Відростає вона на місці вирваної дуже повільно, а що лисий очеретяний щур не надто привабливий, поводитися з ним доводиться вкрай обережно.
Спіймавши очеретяного щура, ми поволі стали підійматися до виходу з долини, розставляючи час від часу сіті й прочісуючи кущі, у яких з вигляду могла бути здобич. Коли стало зрозуміло, що долина більше не видасть нам жодних своїх мешканців, ми згорнули сіті й попрямували до великого пагорба за півмилі звідти. Пагорб цей був настільки правильної форми, що цілком міг видатися курганом, могилою якогось велета, що давним-давно блукав цими луками; на самій вершині здіймалася, наче пам’ятник, купа кам’яних брил, кожна завбільшки з будинок. Між цими скелями у вузьких розколинах і водориях росли дрібні деревця з покрученими й покорченими вітром стовбурами, з кожного звисало невеличке гроно яскраво-золотистих плодів. Серед високої трави довкола дерев виднілися пурпурові й жовті орхідеї, а величезні брили подекуди були вкриті товстим килимом якоїсь в’юнкуватої, схожої на берізку, рослини, зі стебел якої звисали дзвоники блідо-жовтих квітів. Нагромадження скель, яскраві квіти
