як ті, раз по раз рот, ковтаючи повітря, і шкіра їхня не така волога на дотик. Але до зустрічі з цими двома я завжди гадав, що хоч ропухи й можуть різнитися між собою зовнішністю й забарвленням, але коли йдеться про їхню вдачу, всі вони однакові: якщо тобі трапилася одна, вважай, що знав усіх. Однак дуже скоро я виявив, що не кожен ссавець настільки цікавий на вдачу, як ці два земноводні.
Цих ропух називають броватими листянками через те, що їхні незвично забарвлені кремові спинки за формою та кольором і справді дуже скидаються на пожухлий листок. Якщо ця ропуха замре на землі серед опалого листя, її нізащо не помітити. Звідси її англійська назва. Науковці ж іменують її «ропухою броватою», що латиною звучить навіть удаліше – Bufo superciliaris[5], адже спочатку може видатися, ніби листянка має страшенно чванькуватий вираз. Шкіра над її великими очима стягнута в кутики, тож здається, наче ропуха звела брови й глумливо позирає на весь світ. Неймовірно широкий рот, кутики якого ледь опущені, посилює враження аристократичної пихи: ропуха немовби дещо зневажливо посміхається; такий вираз я бачив ще тільки в однієї тварини – верблюда. Додайте сюди ще повільну, бундючну ходу, звичку щодва-три кроки присідати й дивитися на вас із якоюсь жалісливою зневагою, і ви зрозумієте, що чванькуватішої істоти годі знайти.
Обидві мої листянки сиділи поруч на дні вимощеного свіжою травичкою кошика і спопеляли мене презирливим поглядом. Я нахилив кошик, і вони перевальцем вилізли на підлогу, сповнені обурення, гонорові – достоту два лорд-мери, яких випадково замкнули в громадській вбиральні. Ропухи прочалапали футів зо три, а тоді, очевидно, геть виснажившись, присіли, злегка ковтаючи ротом повітря. Хвилин десять вони пильно розглядали мене з відразою, яка, здається, дедалі зростала. Потім одна з них відійшла вбік і врешті присіла під ніжкою стола, мабуть, помилково гадаючи, що це стовбур дерева. Друга ропуха дивилася на мене, ретельно оцінюючи, чого я вартий, а коли врешті дійшла висновку – той виявився таким невтішним, що ропуху знудило напівперетравленими рештками коника-стрибунця й двох метеликів. Після цього вона поглянула на мене страдницьки і докірливо й подалася до своєї товаришки, що сиділа коло ніжки стола.
У мене не знайшлося підхожої для них клітки, тож ропухам перші кілька днів довелося провести замкненими в моїй спальні. Там вони неквапно й замислено походжали по долівці або ж сиділи нерухомо під ліжком, втупившись очима в одну точку, і неабияк потішали мене свою поведінкою. Минуло кілька годин мого знайомства зі своїми товстенькими співмешканками – і я усвідомив, що глибоко помилявся, адже вони були зовсім не такі пихаті й зарозумілі, як удавали. Насправді ж це сором’язливі тваринки, що легко ніяковіють і не мають ані краплини самовпевненості. Я підозрюю, що вони страждають на глибокий і невиліковний комплекс меншовартості і що їхній нестерпно зверхній вигляд – лише спроба приховати від світу жахливу правду: ці товстулі анітрохи не вірять у себе. Я цілком випадково довідався про це першого ж вечора. Я занотовував їхнє забарвлення,
