я купив їй кілька бананів, і тваринка була так зворушена цією щедрістю, що відплатила мені, обмочивши всю сорочку. Знайшовши своїх хлопців і водія – від усіх тхнуло кукурудзяним пивом – ми залізли до вантажівки й поїхали далі. Мавпочка сиділа в мене на колінах, запихала до рота банани й час від часу збуджено й задоволено скрикувала, розглядаючи краєвиди у вікні. Зважаючи на її хист до танцю, я вирішив назвати її Балериною, і відтоді її так і кликали – «червона мавпа Балерина».
Ми були в дорозі ще кілька годин, а коли вже під’їжджали, темно-пурпурові тіні заполонили долини й видолинки, а сонце спроквола занурювалося в незліченні багряно-зелені баранці хмарин за найвищим гребенем західних гір.
Ми одразу зрозуміли, що прибули в Бафут, бо дорога зненацька закінчилася. Ліворуч тяглося широчезне, вкрите курявою подвір’я, оточене високим муром із червоної цегли. За подвір’ям численні круглі хатинки з високими солом’яними стріхами купчилися довкола невеличкої охайної вілли. Однак усі ці будівлі були мізерними на вигляд проти споруди, що скидалася на старовинний вулик, тільки збільшений у тисячу разів. Це була велетенська округла хатина з масивною склепінчастою стріхою з соломи, таємнича й чорна від старості. На протилежному боці дороги місцевість стрімко здіймалася, широкі сходи щаблів на сімдесят вели нагору, до ще однієї великої двоповерхової вілли, схожої на коробку з-під взуття. Довкола обох її поверхів ішли суцільні широкі веранди, колони яких густо обплели буґенвілеї та інші виткі рослини. Я збагнув, що тут мені й доведеться мешкати наступні кілька місяців.
Коли, насилу розігнувши закляклі ноги, я видобувся з вантажівки, у дальній стіні широкого подвір’я розчинилася брама у формі арки, і до мене через увесь двір рушила невелика процесія. Це були літні чоловіки, вбрані у строкаті просторі шати, що маяли й шелестіли під час руху. На голові в них були маленькі ярмулки, рясно гаптовані барвистими шерстяними нитками. Посередині цієї групи виступав високий, ставний чоловік зі жвавим, веселим обличчям. На ньому була проста біла одежа й шапочка без жодних прикрас, однак, попри це, я одразу зрозумів, що серед цієї невеличкої юрби він головний – настільки велично він тримався. Це був фон Бафуту, можновладний господар великого королівства гірських лук, які ми перетнули на шляху сюди, і сили-силенної чорношкірих підданців. Він був непомірно багатий і керував своїм королівством, наскільки мені було відомо, спритно й розумно, хіба що трохи деспотично. Він зупинився переді мною і, всміхаючись, простягнув велику худорляву руку.
– Ласкаво просимо! – сказав фон Бафуту.
Пізніше я дізнався, що фон розмовляє піджином[4] не гірше за своїх підданців, але чомусь соромиться цього вміння, тож спочатку ми спілкувалися через перекладача, який, шанобливо схилившись, стояв поруч і перекладав мою вітальну промову, затуляючи рот складеними пригорщею долонями. Фон увічливо слухав, доки перекладали
Піджин – загальна назва мов, які виникають у ситуації міжетнічних контактів, коли потрібно досягти взаєморозуміння. Зазвичай утворюється на спрощеній основі мови метрополії з додаванням елементів місцевих мов.
