з пляшки годі було витрусити хоч крапелиночку. Фон велично звівся на ноги, стримуючи гикавку, і простягнув руку.
– Я іти, – проголосив він, махнувши рукою десь у бік своєї невеликої вілли.
– Дуже шкода, – ввічливо сказав я. – Хочеш, я проведу тебе?
– Так, мій друже, – засяяв він. – Це буде славно.
Я гукнув одного з робітників, який негайно примчав з гасовим ліхтарем і пішов попереду, а ми спускалися від веранди до сходів. Фон досі стискав мою руку своєю, другою ж показував то на веранду, то на кімнати, то на залитий місячним сяйвом садок далеко внизу і вдоволено бурмотів сам до себе: «Славно, славно». Коли ми дісталися початку довжелезних сходів, він спинився, якусь мить замислено на мене дивився, а тоді показав рукою вниз.
– Сімдесят п’ять сходів, – сказав він, сяючи усмішкою.
– Дуже добре, – погодився я, кивнувши.
– Ми їх порахувати, – у захваті від своєї задумки запропонував фон. – Сімдесят п’ять, ми їх порахувати всі.
Він обхопив мене своєю довгою рукою за плечі, важко повиснувши на мені, і ми почали спускатися, рахуючи вголос сходинки. Що фон пам’ятав англійські цифри тільки до шести, а решту не міг пригадати, то на півдорозі ми заплуталися, і, коли дісталися самого низу, виявилося, що, за фоновими підрахунками, трьох сходинок бракує.
– Сімдесят два? – запитав він сам себе. – Ні-ні. Сімдесят п’ять. Де ж вони подітися?
Фон люто зиркнув на своїх зіщулених від страху супутників, що чекали нас на дорозі, ніби підозрював, що вони сховали ті три сходинки в себе під одягом. Не розваживши як слід, я запропонував перерахувати. Ми знову видерлися нагору, до веранди, рахуючи щосили, а потім, щоб остаточно пересвідчитися, перелічили ще раз дорогою вниз. Фон і далі рахував до шести, а потім починав спочатку. Я збагнув, що, коли не вжити якихось заходів, ми будемо цілісіньку ніч шукати сходинки. Тож коли ми дісталися верхнього щабля, а потім знову спустилися вниз, я гучно й переможно виголосив: «Сімдесят п᾽ять!» – і засяяв усмішкою до свого супутника. Той спершу не надто охоче погодився з моїм підрахунком, бо сам дійшов тільки до п’яти, і йому здавалося, що існування решти сімдесяти ще треба довести. Але я запевнив фона, що замолоду отримав чимало нагород за лічбу в думці і що пораховано правильно. Фон обійняв мене, схопив за руку, стиснув її і пробурмотів: «Славно, славно, мій друже». А тоді попрямував через широченне подвір’я до своєї оселі, а мені довелося повзти сімдесятьма п’ятьма сходинками нагору, до ліжка.
Наступного дня, тамуючи головний біль, яким мене нагородили вчорашні посиденьки з фоном, я щосили лаштував клітки для потоку звірів, який ось-ось, як я сподівався, мав ринути. Опівдні надійшли четверо високих, показних молодиків, убраних у свої найкращі, щонайяскравіші саронги, із крем’яними рушницями в руках. Дула цієї страхітливої і старезної зброї були погризені цятками іржі, немовби кожна рушниця перехворіла на тяжку форму віспи. Я попрохав
