та іржавих цвяхів, тому, не зважаючи на гучне голосіння, яке завели «гончаки», я наполіг, щоб рушниці вони лишили вдома. Мисливці аж поторопіли з жаху від такого мого рішення.
– Маса, – жалібно звернувся один із них, – якщо ми зустріти поганого звіра, як ми його вбивати, коли рушниця лежати тут?
– Якщо ми зустрінемо поганого звіра, ми будемо його ловити, а не вбивати, – рішуче сказав я.
– Ет! Маса буде ловити поганого звіра?
– Саме так, мій друже. Якщо ти боїшся – не ходи з нами. Зрозумів?
– Маса, я не боїшся, – обурено заперечив мисливець. – Але якщо ми зустріти поганого звіра, і звір убити маса, фон дуже розсердитися.
– Не мели дурниць, мій друже, – промовив я, дістаючи свій дробовик. – Я візьму рушницю. І, якщо звір уб’є мене, це вже буде не ваш клопіт. Ти мене зрозумів?
– Я зрозумів, сер, – відповів мисливець.
Ми вирушили рано-вранці, коли ще сонце не підбилося над кільцем гір. Небо було ніжнісінького блідо-рожевого відтінку, де-не-де помережане білими торочками хмаринок. Гори й долини все ще були помережані пеленою ранкової мли, а при дорозі хилилася обважніла від роси висока золотава трава. Мисливці низкою простували попереду, собаки гасали довкола, то зникаючи в чагарнику, то вертаючись назад, а їхні брязкальця весело стукотіли звідусіль. Невдовзі ми звернули з дороги на вузьку покручену стежину, що повела нас через пагорби. Туман тут був густіший, але стелився дуже низько, аж при землі. Нижньої частини тіла не було видно, і виникало моторошне відчуття, нібито бредеш по пояс у гладенькому, ледь-ледь мінливому озері піни. Висока, волога від роси трава, порипувала під моїми черевиками, а десь на споді цього імлистого озера вибухали реготом крихітні жабки, потішаючись зі своїх жаб’ячих жартів. Незабаром сонце, наче приморожений апельсин, зійшло над далеким пругом гір. Проміння його гріло дедалі сильніше, туман почав підійматися від землі і звоями потягнувся до неба. Ми йшли наче крізь ліс білих дерев-примар, що гнулися й звивалися, розтікалися й міняли свої форми, наче амеба, і все линули своїм закрутистим шляхом угору.
До місця, яке мисливці вибрали для нашого першого полювання, ми дісталися за дві години. Це була широка й глибока долина, що лежала між двома пасмами гір, злегка вигинаючись, наче лук. У долині поміж золотавої трави і брил чорного каміння проклав собі шлях крихітний струмок, що зблискував на сонці, наче тонка ниточка скляної пряжі. Долина була вкрита густими й поплутаними заростями трави й низькорослого чагарника. Де-не-де, відкидаючи тінь, невеличкими острівцями здіймалися кущуваті деревця.
Ми спустилися в долину й поставили впоперек неї наші сіті, ярдів[6] сто завдовжки. Після цього мисливці взяли собак і пішли до входу в долину, я ж лишився чекати коло сіток. Близько півгодини, поки вони помалу посувалися до сіток, було тихо, лише собачі калатальця легенько постукували та часом, наступивши на будяк, різко скрикував і
1 ярд = 91,44 см.
