плід приміщення, марячи про Твої незчисленні повтори.
Які персики, які світлотіні! Цілі родини вештаються магазином – скільки мужів на переходах, скільки жінок перед горами авокадо, скільки хлоп’ят серед помідорів! – і Ти, Гарсіа Лорка, що Ти там робиш внизу біля кавунів?
Я бачу Тебе, Уолте Уїтмене, бездітний самітнику, старий волоцюго, – Ти проштовхуєшся до м’яса в холодильнику і позираєш на хлопчаків з бакалії.
Я чую – Ти ставиш питання кожному: «Хто вбив ці свинячі котлети? Почому банани? Чи це не Ти, мій янголе?»
Я блукаю туди і сюди, між скиртами блискучих консервних бляшанок, переслідуючи Тебе в своїй уяві, я – універсальний детектив.
Ми удвох переходимо відкритими коридорами по нашій самотній фантазії, смакуючи артишоки, дмухаючи на заморожені делікатеси, – і завжди обминаємо касу.
Куди ми прямуємо, Уолте Уїтмене? Вже двері зачиняються за годину. І який шлях Твоя борода обере?
(Я торкаюсь Твоєї книжки, марячи про нашу одіссею супермагазином, і відчуваю її безглуздя.)
Доки ми будемо тинятися серед ночі самотніми вулицями? Дерева додають тінь до тіні, світло у вікнах, і ми – самотні.
Доки ми будемо волочитись, марячи про загублену Америку любові, серед оцих минулих автомобілів на розпуттях, коли ми нарешті досягнемо нашого тихого котеджу?
О любий батьку, сива бородо, самотній старий учителю мужності, що дала Тобі Америка, – Харон скерував жердиною свій пором, і Ти, вартовий човна, стоїш на недогарках і зникаєш у чорних водах Лети?
Стенлі Кюнітц
(1905–2006)
Відкрийте ворота
Крізь місто пекучих палаючих хмар
Я тягну життя за собою в мішку,
Я голий бреду у спокусу тяжку —
Жене мене крові гордливий пожар.
Ось двері урочі, ось повно окрас
Тяжезних карбівок з юначого шляху,
Я смерті своєї здійму костомаху,
Я гахну разочок – однісінький раз,
Аж стулки застогнуть, аж форми ячатимуть.
Ім’я залишив я, а тілом прочах.
Стою на страшному порозі. В очах —
Поручкались тяжко кінець і початок.
Війна проти дерев
Він продав свій газон «Стандарт Ойл»,
Він жартує з сусідами, він спостерігає,
Як бульдозер, сп’янілий бензином,
Промацує тугу якість землі,
Як підкрадається під гіллястими небесами
До безтурботного коріння дерева.
Цей напад на куці кущі бузків
Був лише сигналом до штурму
Старовинних велетнів зелені.
Бульдозери грубо підрізували,
Шматували, калічили, розривали —
З кожним в’язом століття на землю гупало…
Цілий день машини, вантажені в’язами,
Скидали їх, зарізаних під землею.
Гусениці металеві ходили по ходах крота.
Кріт шалів з переляку у темних своїх палацах.
Велетні на коліна впали. Корони зелені спали.
Тряслися в припадочній, як од скаженого сіверка.
Я
