з краплями дощу у волоссі,Онімів я, нічого не чув я, не був я тоді
Ні живий, ані мертвий, не відав нічого,
В серце світла дивився, дивився у тишу.
Oed’ und leer das Meer[3].
Мадам Созостріс, уславлена ясновидиця,
Мала сильний нежить, незважаючи на те,
Що мала славу наймудрішої жінки в Європі
З колодою карт зловісних. Так, прорекла вона,
Ось ваша карта – Моряк Фінікійський втонулий
(Де були очі – там перли нині. Погляньте!),
А це – Белладонна, Пані Скель,
Володарка Обставин.
А ось чоловік із трьома костурами, ось вам і Колесо,
А тут вам купець одноокий, а ця ось – порожня.
Він щось тягне на спині, та це —
Заборонено мені бачити. А де ж той Повішеник?
Бійтеся смерті від води.
Бачу юрми людей, кружеляють по колу.
Вельми дякую. Як зустрінетесь з панею Еквітон,
Їй скажіть, що сама принесу гороскопа —
Нині пильнуватись не завадить.
Нереальне місто
Під бурою млою зимового ранку.
Пливе натовп Лондонським мостом, так їх багато.
Не гадав я, що смерть потоптала вже так багато.
Зітхання злітали з їх вуст, короткі й нечасті.
Кожен на брук поглядав, кожен дивився під ноги.
Пливли вгору і вділ по Кінг Вільям Стріт,
Де Сент Мері Вулнос години відмірює,
З мертвим звуком на дев’ятім останнім ударі.
Зустрів тут знайомого. Спинивсь він на окрик мій:
«Стетсоне!»
Ми ж були з тобою у флоті під Мілами!
Той труп, що ти закопував у садку ще торік,
Чи вже він покільчився? Чи заквітне весною?
Чи, може, раптовий мороз його перешкварив?
О, тільки пса тримай чимдалі, цей друг людини
так нас любить,
Він вирве труп той відтіля і струбить!
Ти!
Hypocrite lecteur! – mon semblable, – mon frere![4]
Її крісло лискучим троном
Палало на мармурі, люстро її
Серед різьблених колон виноградом обплетене.
Золотий Купідон з-поміж грон вигляда,
(Інший – очі крилом затулив).
Подвоювалося полум’я свічок у семисвічнику,
Зронивши відблиск на столи, і там стрічалось
З щедротним мерехтінням самоцвітів,
Що рясно всипали її футляр атласний;
З флаконів кришталевих та із слонокості
Плинув запах її вишуканих парфумів —
Порошкових, і плинних, і мазей – все це паморочило,
І почуття затоплювало. А повітря свіже,
Що плинуло з вікна, ті пахощі підносило
До свіч, аби ще яскравіш горіли,
І до кесонів дим звивався змійно,
Оживлюючи візерунки ламбрекенів.
У хвилях почорніла деревина, окута міддю,
Палала зелено і жовтожаро, лямована камінням
кольоровим,
Плив різьблений дельфін в тім полиску смутнім.
Над античним каміном була виставлена,
Мов крізь вікно проглядала, – сцена така лісова:
Перетворення
Море пустельне, море порожнє (
Брехливий читачу! Мій ближній, – мій брате! (
