збігалися всі цікаві дивитися, як царівна випускала птаха на волю.
– Лети, дорогенька, та більше не потрапляй на око соколу…
Казала потім подругам, сміючись дзвінко й весело:
– І де б його, сокола, знайти?… – Зітхнувши, сама собі перечила: – Ні, ні, ніякого сокола, бо схопить мене, як бідну перепілку…
А ще полюбляла лови зі псами. Для цього їздила з мисливцями до села Курганихи, де на просторих полях влаштовували заячі лови та цькували лисиць чи вовків.
У всі часи це була улюблена барська забава на Русі. Не було такого поміщика, який не мав би десятків чи й сотень собак і коней для ловитви. А ще ж цілі загони ловчих – вижлятники, доїжджачі. Навчені собаки особливо цінувалися, на них вимінювали людей, а то й цілі родини. Хорти, знайшовши звіра – лисицю, зайця, рідше вовка, тримали його в кільці, доки не з’являвся сам поміщик…
А скільки було галасу, вигуків, гавкоту, виття, тупоту…
Єлизавета завжди мчала попереду ловчих разом із хортами, під’юджуючи собак, верещала від захоплення. Взяти зайця їй було не важко, а от вовка… Якось трапився дебелий вовчище (казали, що то міг бути і вовкулак, людина, яка перекидалася на вовка), хорти з ним не могли впоратись – ось-ось він міг вирватися з кільця. І Єлизавета, не тямлячи себе від шаленого захвату, стрибнула з коня тому вовцюгану на спину, схопила його за вуха і так різко задерла йому голову з ошкіреною пащекою, що він і дух спустив… довго потім у Москві згадували, як царівна Єлизавета дебелого вовцюгана голіруч узяла…
Щоправда, женихів у неї тоді враз поменшало. Ба навіть шепотіли, що то не донька Петра I, не царівна Єлизавета, а насправді його син, царевич Єлизавет. Зачарований буцімто злими силами і перетворений на дівицю – що у царя не було спадкоємця… От він і зміг узяти вовцюгана голіруч, а не якась там дівиця, бодай і царівна…
І що буцімто вона – чи то пак він, – смаленого вовка бачив – такий був досвідчений у будь-якому ділі… Цариця Катерина від таких чуток гнівалася, наказувала шептунів хапати і в буцегарню відправляти, а дочці заборонила віднині й назавжди брати участь у ловах зі псами…
Але й без полювань із собаками в Єлизавети було чимало забав і розваг. На Масляну згукувала сільських дівчат, каталася з ними на санках і прості, не родовиті, дівчата були її найкращими подругами, з якими почувалася просто і добре.
А коли надходила весна, починалися хороводи. Старовинні слов’янські народні танці, учасники яких ходили по колу з піснями та виконували певні рухи. А як заграють бувало гуслярі чи сопілкарі, Єлизавета аж затремтить з радощів, кидаючись у дівочий хоровод, від захоплення землі під ногами не відчуваючи.
Полюбляла разом з сільськими дівчатами, під перші громи Перуна, весняні дощі вітати, щоб рясніше падали на землю. Дощ селяни називали годувальником, і тільки починалися перші опади після зими, вибігали з хат, хороводи під дощем водили, співаючи, як заклинаючи:
Поливай,
