зраджувала законного – наче так і треба було.
Єлизаветі було шкода матері. Розуміла, що неньки вже не перевиховаєш – яка вдалася, така й до смерті буде. Прохала батька-царя, щоб він погодився пообідати – бодай пообідати – з Катериною, його нерозлучною подругою впродовж останніх 20 років. І так просила, так щебетала-лепетала, кидаючись в обійми батька, що батько-цар не витримав і погодився. Завітав якось до цариці, щоправда, смурний, і щока в нього часом смикалась, а рот кривився, жахаючи цим і її, Єлизавету, і царицю Катерину, але пообідав із нею та не доївши, на ходу дожовуючи шматок, пішов геть, не глянувши на царицю…
І все ж Єлизавета була й тому рада-радісінька. Що батько-цар послухався її, маленьку свою доню, і пообідав – бодай і мовчки, – з ненькою-царицею.
Це вже було щось, і Єлизавета безжурно мугикаючи якусь пісеньку, час од часу вигукувала:
– Ах, ах, як здорово! Ах який я подвиг звершила – царя з царицею помирила. Російська імперія має бути мені вдячною. Я зробила те, що не далося нікому, – царя з царицею помирила.
Щоправда, до миру між ними ще було далеко – Петро простить зрадницю лише перед самою своєю смертю, та все ж… Це вже був початок їхнього миру. І для Єлизавети це була перша перемога, здобута нею в житті, тож вона захоплено й вигукувала:
– Ах, ах, як здорово, що я помирила царя з царицею!..
У рік смерті Петра I Єлизаветі виповнилося шістнадцять. Юна, тоненька, струнка і вельми гарненька дівчинка, що її батько ласкаво називав Лізеткою. Але бачилася Лізетка з батьком-царем, потім імператором, дуже рідко – Петро ходив з одного походу в інший, тож йому було не до сімейних ідилій та забав із дочкою. Якщо ж не був у поході, то віддавався своєму улюбленому заняттю – гульками з «возлияниями».
Він був велетнем – двох із чимось метрів на зріст, завжди його голова здіймалася над будь-яким гуртом людей, серед якого йому доводилося стояти. Від природи він був сильним, міг не тільки згорнути в трубку срібну тарілку, а й перерізати шмат сукна на льоту…
Він був веселим гостем у будь-якій компанії, на домашніх святах вельмож, купців, майстровитих людей, багато і непогано танцював. Їсти він міг всюди і завжди. Приїхавши в гості, відразу ж був готовий сідати за стіл та бенкетувати – хоч до обіду, чи й довше. В обід, після останньої страви, що подавали, відразу ж – удома чи в гостях – ішов «подрімати годинку». Спав у гостях як удома, гості тим часом не мали права вставати з-за столів, коли з’являвся після сну збадьорений, одразу ж сідав за стіл:
– Наливай!
І готовий був хоч і до вечора пити і їсти…
Єлизавета не переставала дивуватися своєму незвичайному батькові. Бо незбагненний він був – принаймні для неї. І добрий, і страшний водночас. І батько рідний, і страховище, яке могло тебе будь-якої миті скарати на горло – навіть без причини… А втім дівчина, а потім і сама цариця-імператриця, не завжди сприймала його як свого батька.
Для неї він був тим, ким був для всіх підданих імперії – царем-государем,
