ее успокаивать, при этом он взял ее за руку и так крепко пожал, что королева взмолилась о пощаде…» Коли руські гості залишили палац, де гуляли на чолі зі своїм государем, той був зруйнований, як після штурму чужих військ. Все було зіпсоване і знищене так, що королеві довелося заново перебудовувати весь палац!
З іншого свідчення: «чтобы уберечь вещи от порчи, которую русские гости (на чолі з Петром І. – В. Ч.) производили повсюду, куда бы они не приехали, королева приказала вывезти всю дорогую мебель и те из украшений, которые легко могли разбиться…»
В останні роки свого царювання Петро дуже хворів. Здогадно, в нього була нирково-кам’яна хвороба, ускладнена уремією, а це – патологічний стан, що виникає за гострої чи хронічної ниркової недостатності. У спеціальних довідниках можна прочитати, що за тяжкої форми уремії змінюються шкірні покриви, м’язи, кістково-суглобний апарат, а також дихальна та серцево-судинна системи, аж до розвитку легеневої та серцевої недостатності… Крім усього, відбувається ще й набряк мозку, і це часто веде до порушення нервово-психічної сфери…
Потрібне було серйозне лікування, що й сьогодні не завжди дає позитивні результати, а в ті часи, за того рівня розвитку медицини, хвороба була аж надто серйозна. Але цар майже не лікувався. Хоча хвороба ускладнилася тяжкою формою, під осінь хворий відчув себе значно краще та ожив, зайнявшись справами.
Утім, доволі швидко напади посилились, але й тоді Петро не надав цьому значення, навіть поїхав оглянути Ладозький канал, що саме будувався, – поїхав усупереч порадам свого лейб-медика Блюментроста…
Повернувся з подорожі ледь живим, відчував: сили його залишають. Але не вірив, що це – останній рік його життя. Хоча духом занепав, зробився замкненим, не таким товариським, як перше, з частими нападами дратівливості, ще недавно живі очі потьмяніли, зникла властива йому рухливість.
Про що він тоді міркував, коли ховався в самотність, як у башту зі слонової кістки? Хоча самотність була для нього нетиповою, тепер він віддавався їй цілими днями, часто протягом дня не змінюючи навіть пози…
Про що він тоді вперто і тяжко думав, залишилося загадкою. Не виключено, що, відчувши наближення смерті, міркував, кому передати справу, за яку він не жалів «живота свого», як у давнину називали життя.
Сам міг призначити собі спадкоємця, але… Вибору майже не мав. Власне, вибір був, але вузький та бідний. Синів у царя не було – Петро і Павло померли ще в малолітстві. А його первістка царевича Олексія від Євдокії Лопухіної було страчено з наказу самого Петра. Щоправда, був онук, дев’ятилітній син царевича Олексія, страченого, як уже мовилося, самим Петром, але…
До онука в Петра були суперечливі почуття: то він проявляв до нього ніжність, турботу і навіть знаходив у ньому якісь здібності, то, наче схаменувшись, був до малого надто підозрілим, вважаючи, що той – яблуко від яблуні далеко не падає, – піде слідами свого батька, а не діда.
Залишалися дві дочки – Анна
