ведмедя з намордником.
А з якою радістю чекала бога весняного сонця, любові та пристрастей! Ярило з’являвся на білому коні, на голові – вінок із квітів… У правій руці він тримав серп, а в лівій – сніп жита і де він з’являвся, там земля прокидалася, вбиралася в зелень і квітла, і приносила людям врожай. Де Ярило ступне ногою – ярина виросте, подивиться на поле – квіти зацвітуть, гляне на ліс – пташки защебечуть, а торкнеться уві сні молодого хлопця – кров закипить, дівчину зачепить – як іскра спалахне, і виходять хлопці й дівчата на Ярилове поле хороводи водити та пісень співати. Ходячи, Ярило жито родив, людям діток плодив і любов неземну дарував…
Загалом систематичної освіти принцеса не набула, та вона з цього приводу і не переймалася. Дні її життя було заповнено верховою їздою, полюванням-ловами, греблею та піклуванням про свою зовнішність.
На той час вона поселилася під Москвою в Покровському, полюбляла збирати сільських дівчат, слухати їхні пісні, залюбки водила з ними хороводи де-небудь на галявині під березами.
Полюбляла, коли на Русі наставали свята, і завжди чекала їх з нетерпінням.
Масляна взимку, коли всі їли млинці та каталися на санках, Троїця, коли з настанням літа прикрашали ізби й житла зеленню, а в полі «завивали берізку».
Покрова – осіннє свято врожаю.
А ще ж Пасха – «світле Христове воскресіння», Різдво і святки з колядуванням і ворожінням. І всюди, де святкували, Єлизавета була попереду, невгамовним заводієм, навколо якої завжди гуртувалися дівчата і хлопці, лунали співи, вертілися в танцях.
Коли ще малою Єлизавета (тоді просто Лізка) дізналася, що вона, виявляється, царівна, то стрибала, ляскала в долоньки, вигукуючи:
– А я – царівна! Ага, я – царівна-царівна! Щонайсправжнісінька…
І до матері:
– Мамо Катерино, – так вона завжди її називала, – а чому я – царівна?
– Ти питаєш мене, дочка моя, про надто розумні речі, – мати подумала ще якусь мить, згадала, що вона – цариця і відповіла. – Мабуть, тому ти царівна, дочка моя, що я, твоя мати, цариця.
– А батько?
Матінка наче розгубилася.
– Ну й батько твій… цар. Ось чому ти царівна.
Батько з цього приводу висловлювався коротко:
– Чому? Та хоча б тому, що без нас, царів, не було би і держави, а не тільки тебе, царівни. А без царства аж ніяк не можна. Якось мені мій навчитель ще маленькому пояснював: царство є навіть у звірів.
– То в них лев – цар?
– Не тільки лев. У кожної козявки є своє царство. Так казав ще якийсь давній грек, забув, як його звали. Але запам’ятав: царство є і в тварин, і навіть у рослин. А про людей годі й казати.
Відтоді Єлизавета часто питала – вигукувала:
– Я тому царівна, що люди не можуть жити без царства, еге?
Матінка зітхала:
– Я навіть не уявляю, як я жила, коли ще не була царицею…
– А ким ти була, коли
