падатиме аж до землі, розбиватиметься й помиратиме. Ось що він тоді сказав: «Офіцер Старлінг – глибокий нирець, Барні. Сподіваймося, що один із її батьків не був глибоким».
Старлінг довелося прикусити язика.
– Що робитимеш із пташкою? – спитала вона.
– Обскубу та з’їм, – відповів Барні. – Ходімо в будинок, я віддам вам рентгенівський знімок і книжки.
Несучи довгастий пакунок назад до лікарні, де була припаркована машина, Старлінг почула, як десь на дереві тужливо скрикнув уцілілий голуб.
Розділ 13
Завдяки увазі одного божевільного та одержимості іншого, Старлінг хоч на деякий час отримала те, чого завжди хотіла, – кабінет у легендарному підземному коридорі Поведінкової психології. Гірко було дістати цей кабінет саме таким чином.
Старлінг ніколи не сподівалася, що відразу ж потрапить в елітний Відділ поведінкової психології, щойно закінчить Академію ФБР, але вірила, що місце там можна заслужити. Вона знала, що спочатку доведеться провести кілька років у польових офісах.
Старлінг добре вправлялася з роботою, а от із офісними інтригами – не дуже, і лише за кілька років вона усвідомила, що ніколи не потрапить до Поведінкової психології, попри бажання керівника відділу Джека Кроуфорда.
Основна причина лишалася для неї невідомою, доки Старлінг, наче астроном, який відкриває чорну діру, не вийшла на помічника заступника Генерального прокурора Пола Крендлера – за впливом, який він поширював навколо себе. Він так і не пробачив її за те, що вона першою знайшла серійного вбивцю Джейма Ґамба, і ледве пережив той факт, що вся увага преси дісталася Старлінг.
Одного дощового зимового вечора Крендлер зателефонував їй додому. Вона взяла слухавку в халаті й пухнастих капцях із кролячими мордами, із волоссям, загорнутим у рушник. Дата міцно засіла в її пам’яті, бо то був перший тиждень операції «Буря в пустелі». Старлінг тоді була технічним агентом і щойно повернулася з Нью-Йорка, де міняла радіо в лімузині представництва Іраку при ООН. Новенький приймач був достоту такий самий, як і старий, за тим винятком, що транслював розмови, які точилися в машині, на супутник міністерства оборони. Ризикована справа в приватному гаражі,і Старлінг ніяк не могла заспокоїтися.
На якусь коротку дику мить вона вирішила, що Крендлер зателефонував привітати її з успішним виконанням операції.
Вона пам’ятала дощ, що бив у вікна, і голос Крендлера у слухавці, трохи незв’язне мовлення, шум бару на тлі.
Він запросив її на побачення. Сказав, що зможе заїхати за півгодини. Він був одружений.
– Не думаю, містере Крендлер, – відповіла вона й натиснула кнопку запису на автовідповідачі, від чого пролунав характерний сигнал, і на іншому кінці повісили слухавку.
Зараз, роки по тому, у кабінеті, який вона колись так хотіла отримати, Старлінг вивела на клаптику паперу олівцем своє ім’я і почепила липкою стрічкою на двері. Не смішно – вона зірвала з дверей клаптик і викинула в сміття.
У таці для вхідних паперів лежав єдиний
