я виглядаю у вікно, п’ю горілку, чекаючи на дзенькіт. Це забирає трохи більше часу, ніж зазвичай. Десять, а не звичні п’ять. А ось і він. Коментар – завжди перший коментар від того самого користувача.
Swan09.
«Красиво. Так тримати».
Зазвичай коментарі на кшталт: «Красиво», «Чарівно», «Будь обережним». Вони з’являються одразу після публікації. Припускаю, користувач поставив собі якесь сповіщення.
Настає ніч, і, перш ніж заснути, я наливаю собі ще горілки. Мене огортає сон, заспокійлива дія алкоголю, я хочу прискорити ефект і наблизити його максимально.
Іноді мені подобається думати, що то Джек коментує світлини. Знаю, він їх упізнає, бо це місця, де він був, краєвиди, які він бачив на власні очі. Бокс-Гілл, «Лондонське око», оглядовий майданчик на Саут-Даунс. А тепер Тінтаґель.
Аби переконатися, що він пам’ятає, що не забув місця, де ми були, я залишаю йому повідомлення – сховані шматочки тексту в коді, невидимі для пересічного користувача, проте помітні оку програміста і, сподіваюсь, його також. Мабуть, це те, що я сказав би йому, якби міг. Усе, що сказав би йому, якби вона його не забрала.
Тінтаґель
пам’ятаєш, джеку, ми повернулись до стоянки, а ти впав в ожину й подряпав себе. обидві руки, татусю, обидві руки, маленькі червоні подряпини на твоїх долонях. я поцілував твої пальці, аби втамувати рани, ти огорнув мене обіймами, пригорнувшись обличчям до шиї. я пам’ятаю, я ніколи цього не забуду. твої поцілунки, як таємничий шепіт. мідне ластовиння на твоєму обличчі. твої очі, теплі, як мілина.
Частина ІІ
– Ти не схожий на комп’ютерника, – зауважила вона.
Уже трохи підхмелений, я завів з нею бесіду біля барної стійки студентського пабу в Кембриджі. Саме закінчились іспити, і в муках очікування результатів спливав лінивий, обцілований сонцем час, що забирав останні дні студентства.
– Бо в мене нема портфеля і футболки «Володар перснів»?
Вона усміхнулась. Не безсердечно, а з розумінням, ніби з неї теж так кепкували. Коли вона повернулася спиною до стійки, я мигцем поглянув на неї. Невеличка, охайно прибране з обличчя темне волосся. Різкі риси обличчя, пом’якшені блідою шкірою.
– До речі, мене звати Роб.
– Анна, – мовила вона. – Приємно познайомитись.
Я ледь не розсміявся. Так формально, навіть не був певен, чи вона не жартує.
– То що ти вивчаєш? – пробурмотів, намагаючись дібрати слова.
– Економіку, – відповіла Анна, скоса глянувши на мене крізь окуляри.
– О, круто.
– Ну, то ти повинен сказати, що я не схожа на економіста.
Поглянув на її охайно зачесане волосся, таке чорне й блискуче, що, здавалось, у ньому можна побачити своє відображення. Її напхана книжками сумка лежала прикріпленою ремінцем до ніжки стільця, на якому вона сиділа. Я усміхнувся.
