кудись сходимо? – запитав я.
– Так, – промовила вона без вагань. Відповідь така швидка, що мені здалося, вона мене не зрозуміла.
– Я маю на увазі…
– Вибач, – каже вона, – можливо, я неправильно зрозуміла, але думала, ти запрошуєш мене на побачення.
– Так і є, – нахиляюся трохи ближче, аби краще її чути серед музики.
– От і добре. – Вона знов усміхається. Від неї пахне милом і щойно помитим волоссям.
– Вибач, тут шумно, – кажу їй. – Можна мені твій номер телефону, чи електронну адресу, чи що там?
Анна робить невеликий крок назад, і я розумію, що стояв, притулившись до неї.
– Так, проте за однієї умови.
– Гаразд, – погоджуюсь, а в голові крутиться ремарка «той Роб». – Що за умова?
– Віддай мені мій телефон.
Я подивився вниз і зрозумів, що й досі тримаю її Nokia.
– От чорт, вибач.
Вона всміхнулась і поклала телефон у сумку.
– Гаразд, – мовила вона. – Анна Мітчелл-Роуз на yahoo.co.uk. Одним словом. Дві «л» у Мітчелл, без крапок і дефіса.
Минув тиждень, кінотеатр. Переглядаючи трейлери, я відчував тепло її тіла, хотів потягнутись і доторкнутися до неї, покласти руку на її оголену ногу. Я кілька разів мигцем глянув на неї, сподіваючись, що вона повернеться до мене і ми зустрінемось поглядами, проте Анна уважно дивилась на екран, тримала рівно спину, ніби сиділа в церкві, начепивши на носа окуляри для читання з товстою оправою. Вона ворушилась лише, аби тихенько взяти цукерки. Я спостерігав, як вона їх купувала: п’ять із верхнього ряду, п’ять із нижнього.
Я не міг усидіти на місці ні хвилини фільму про невгамовного шукача пригод, який подорожував автостопом по Північній Америці, а потім помер на Алясці. Не міг дочекатись, поки він скінчиться. Зате, судячи з того, як чемно сиділа Анна, ні на мить не відриваючись від екрана, їй він сподобався.
Коли стрічка закінчилась, я подумав, що вона одна з тих, хто в шанобливій тиші чекає аж до появи титрів. Та щойно екран почорнів, Анна підвелась і взяла пальто.
– То що скажеш? – запитав, поки ми поспішали до бару кінотеатру.
– Це неможливо витерпіти, – відповіла Анна. – Жодної хвилини.
– Справді?
– Так. Жахливо.
Ми сиділи в невеликому лобі-барі біля старовинного піаніно.
– Дивно, – мовив я. – Мені здалося, тобі подобається.
– Ні, казна-що. Мені він зовсім не сподобався. Подорожував, де заманеться, навіть не повідомивши родину, де він. Не дбав ні про кого, крім себе.
«Не дбав». На мить уявив, як буду знайомити її з друзями з мого бідняцького району.
– Тобі не здається, що епізод, де він відмовився від усіх своїх речей і спалив гроші, дійсно крутий? – мені подобалося з неї кепкувати. Анна зняла окуляри, протерла їх клаптиком тканини і поклала в старомодний футляр.
– Та що ж, у біса, тут крутого? – Її щоки спалахнули. Вона трішки примружилась, ніби їй треба
