не промовила ні слова. Її обличчя застигло, жодної емоції.
– Ти чула про ці нові Google Maps?
Вона заперечно похитала головою.
– Нещодавно крутили в новинах. Пишу програму, схожу на цю.
– Отже, влаштуєшся працювати у фірму? – запитала Анна.
– Ні, започаткую свою.
– Ось як, – мовила вона, торкаючись краю пустої склянки. – Досить претензійно, хоча, якщо чесно, я мало що тямлю в цих речах.
– Можна твій телефон?
– Прошу?
– Зараз покажу, що маю на увазі…
Анна зніяковіло почала нишпорити в сумці, а потім дістала стареньку Nokia.
Я усміхнувся.
– Що? – мовила вона й усміхнулась, на щоках з’явились дві майже симетричні ямочки. – Він робить усе, що мені потрібне.
– Звісно, – відповів і потягнувся, аби забрати телефон, злегка торкнувшись рукою її пальців.
– Отже… уяви, що в майбутньому тут у тебе з’явиться набагато більший екран, можливо, навіть сенсорний, а десь тут ти матимеш карту. Люди, будь-хто, матимуть можливість додавати до карти ресторани, маршрути для пробіжки, усе, що їм заманеться. От я і працюю над програмою, яка дозволить це робити, додавати всілякі цікавинки й налаштовувати карту під себе.
Анна мала приголомшений вигляд. Доторкнулася до синього екрана своєї Nokia:
– Звучить цікаво, – мовила вона, – проте я лудитка[5]. Я ж зможу відправляти повідомлення?
– Звісно, – відповів, трохи посміюючись. Та вона була настільки серйозною і незворушною, що я не був певен, чи то дійсно жарт.
– Добре. Аж відлягло. То ви з Лолою теж друзі?
– Десь так. Ми познайомились на останньому курсі. Сусіди по коридору.
– Ясно, – мовила Анна. – Отже, це ти той Роб.
Той Роб. Я намагався пригадати. Накоїв чогось, коли ковтнув зайвого? Пам’ятаю, як теревенили з Лолою на вечірці у Фез кілька семестрів тому. Вона розповідала про своє виховання в Кенсінгтоні, як про якесь прокляття, дзвіночок на шиї прокаженого. І, хоча тоді від неї я втомився і Лола здалась мені дещо занудою, не думаю, що я повівся з нею грубо.
– Той Роб? – запитав я, нервово всміхаючись.
– Та ні, просто Лола згадувала тебе, – відказала мимохідь Анна, намагаючись знову привернути увагу бармена. – Говорила, що ти ледь не комп’ютерний геній, справжній вундеркінд, і до того ж не з заможних. – Вона зітхнула на словах «не з заможних», і на її обличчі з’явився глузливий вираз. – Вона казала: як прекрасно, що ти отримав змогу вчитись тут, як і решта нас, – мовила Анна з легкою насмішкою.
– Та вона сама люб’язність, – відказав я усміхаючись. – Хороша гра.
– Прошу?
– Хороша гра.
– Що ти маєш на увазі?
– Так кажуть у футболі, коли гравець вдало відіграв матч.
– Он воно що. Пробач, я не стежу за спортом. – Вона так це мовила, ніби це була одна з
Лудити – робітники мануфактур наприкінці XVIII – на початку XIX ст., які виступали проти впровадження машин і капіталістичної експлуатації у Великій Британії.
