вона.
– У тварин чи дітей?
– У тварин.
Поглянув на них. Вони виглядали дещо лиховісно. Пухнасті роти, на яких ніколи не зникає посмішка.
– Чимало їх тут, – зауважив я.
– Твоя правда, – насторожено мовила Анна.
– Ризикнемо? – спитав я, зістрибуючи з паркану.
– Ні! – обурилась вона. – Ми не можемо отак узяти й перебігти через поле. Це ж якийсь шкільний захід.
– Нас не заарештують.
– Хто знає.
– Ну що ж, я пішов, – озирнувся, очікуючи, що вона піде слідом. – Це краще, ніж сидіти тут і смажитися на сонці. – Я побіг через поле, а Анна лишилася біля бокової лінії, боязко переступала з ноги на ногу, ніби набиралася сміливості, щоби стрибнути в басейн.
Безпечно діставшись затінку на іншому боці поля, я помахав, аби вона йшла до мене. Анна обережно зробила перші кроки. І, хоча, аби не привертати зайвої уваги, вона вирішила не бігти, а спокійно пройтися, боязкість її видавала. Ведучий церемонії на мить припинив виголошувати свою промову в мікрофон, а діти, батьки і тварини повернули голови й уважно поглянули на Анну.
Зрозумівши, що на неї всі витріщаються, вона ввічливо усміхнулась і швиденько побігла підтюпцем. У тих спортивних шортах та кофтині її було легко сприйняти за підлітка, і, мабуть, саме тому велетенський помаранчевий тигр перехопив її на центральному полі, узяв під руку й потягнув за собою до шеренги дітей. Я розсміявся, гадаючи, що вона вирветься. Та вихована і слухняна Анна лишилася стояти разом із дітьми, очікуючи на нагороду.
Отримавши медаль, вона мусила підійти до шеренги звірів. Навіть звідси я бачив страх на її обличчі. З медаллю на шиї Анна рухалась уздовж шеренги, де обіймалися тварини. Незважаючи на їхні спроби, Анна не обіймалася з тваринами. Вона навіть вирвалася з обіймів ведмедя, який поклав голову їй на шию.
Коли справу було завершено, а дітлахи пішли вітати гордих батьків, Анна боязко підійшла до мене в затінок. Щоки палали, маленькі клаптики хутра стирчали з кофтини.
– Оце так історія. – Я все ще сміявся. – Що ти там робила?
Анна почала хихотіти й витерла піт над бровою:
– Я запанікувала. Не знала, що робити. Мене загнав тигр у куток.
– Чому ти просто не пішла? – запитав я, простягаючи термос із водою.
– Не знаю. Я стояла в черзі, а потім… а потім було запізно… Припини сміятися, – вона насупилася, – це не смішно.
– Це смішно.
– Гаразд, може, трішки. У будь-якому разі це через тебе.
– Це ще чому?
– Бо ти змусив мене перейти поле. Ти справжній бовдур, – вона сказала, відпиваючи води, – без перебільшення, мій найстрашніший сон – публічні обійми.
– Та ще й із тваринами.
– Отож.
Якийсь час ми сиділи в затінку, намагаючись охолонути після спеки, і я знав, що не зможу любити її більше, ніж тоді. Анна ніколи не боялася сміятися з себе. І я знав, що скільки житиму, ніколи не забуду того суворого виразу, з яким вона дивилась на пихатого й жвавого
