мене до першого питання.
– Ти така спокуслива в нових окулярах, – сказав я їй, підвівши брову.
– Дякую. Мені дуже приємно. Робе, я тебе дуже прошу. – Вона змела пил зі сторінки. – Вони будуть тобі виплачувати зарплату?
– Що?
– Окрім цієї суми, тобі будуть виплачувати щомісяця зарплату?
Намагався пригадати зустріч. Пам’ятав її уривками, але, здається, вони щось говорили про зарплату:
– Наче будуть. Вони хочуть, аби я керував компанією замість них.
Анна широко всміхнулась:
– Я дуже рада.
– Стривай, тебе це більше тішить, ніж те, що мені заплатять за програму?
– Певною мірою так. Можеш вважати мене дивачкою, але стабільний прибуток для мене набагато важливіший.
– Чекай. Що?
Раптово Анна набрала дуже серйозного й діловитого вигляду:
– Дійсно так. От подумай, нежданий прибуток – це чудово, та це лише горщик, уміст якого потроху меншає. А от зі стабільним доходом усе навпаки, з часом він тільки наповнюється.
– Мабуть, тут ти маєш рацію.
– Одна з багатьох переваг мати дівчину-бухгалтера. – Анна усміхнулась і перегорнула сторінку записника. – Тепер можемо пробігтися по решті?
У будинку батьків Анни тхнуло цвіллю: нагадувало запах льодяників «Пармська фіалка» чи напахчених жасмином носовичків, які люди похилого віку розкладали по шафах.
Ми сиділи й вечеряли в цілковитій тиші, яку порушував лише зловісний стук годинника та скрегіт ножів і виделок об порцеляну. Помпезна трапеза складалася з мороженої індички, переварених овочів, більше схожих на кашу, і кухлика хересу, який, Анна казала, приберегли на мою честь.
– Як справи в батька, Роберте? – запитав батько Анни, поклавши виделку. На ньому був трохи зношений і порваний на краях сірий костюм-трійка.
– Усе гаразд, дякую. І досі за кермом. Хоча останнім часом трохи підводить здоров’я. Діабет.
Аннин батько нічого не відповів і подивився вниз на тарілку.
Три роки поспіль ми святкували Різдво в мого батька. «Бо так ближче», – казали ми її батькам. До Ромфорда їхати було значно менше часу, та й у тата більше нікого не було. Проте цього року через Аннине почуття обов’язку, і тільки через нього, ми вирішили провести свято з ними в невеличкому селі на узбережжі Саффолку.
– І на Різдво залишиться сам?
– Ні, піде на вечерю до друзяки… тобто найкращого друга, Стівена.
– Це той малий Стів? – запитала Анна з дещо самовдоволеною усмішкою. Анну тішило, як я добирав слова в присутності її батьків.
– Угу, малий Стів. Усе буде добре. Тим паче він собі прикупив величезний телевізор із пласким екраном, а ми ще й підключили йому Sky Sports, то він як свиня в… – я ледь не вдавився паростком, – тобто і справді щасливий…
На протилежному краю столу Анна придушила смішок і з притаманною їй грацією відпила херес.
– Якщо не помиляюся, ті телевізори дорогі, – сказала мати Анни,
