Джин. Мабуть, я буду джин.
– Добре. – Я намагався привернути увагу бармена. – Нам пиво і джин.
Вона штурхнула мене ліктем:
– Але, Робе, він мусить бути подвійним. Два в одну склянку.
– Звісно, зараз, серденьку, – промовив я всміхаючись.
Ми сиділи біля бару обличчям одне до одного. Анна одним махом випила весь джин, трішки здригнулась, її щоки запалали. Вона полегшено видихнула.
– Пробач, – мовила вона, наздоганяючи джин пивом. – Я маю на увазі їх. Я розумію, що це складно.
– Усе гаразд.
Анна захитала головою:
– Та ні, не гаразд. З віком вони стають іще більш дивакуватими. І найгірше, що це ще вони намагаються бути люб’язними.
– Справді? – Я ледь не приснув пивом.
– Так. Їм тут не подобається. Я маю на увазі Англію. Вони тут нещасні, і цього не приховаєш. – Вона зробила великий ковток. – Мені так подобається з твоїм татом. Це жахливо, але я б хотіла до нього їздити кожний рік.
Я знав, як Анні подобалось проводити Різдво в нашому невеличкому будинку в Ромфорді. Тато виставляв різдвяних оленів та велетенського надувного Санту в нашому палісаднику.
Я хвилювався, коли вперше привіз її до нас на Різдво. Після смерті мами тато не дуже хотів святкувань. Одного року ми замовили китайську їжу, іншого ж ласували святковою вечерею в пабі.
Але коли дізнався, що приїде Анна, тато сказав, що зробить усе як годиться, саме так, як колись робила мама. Він розпитав у дружини малого Стіва, як готувати індичку, запікати картоплю. Дістав із горища штучну ялинку і прикупив крекерів. І вперше в житті придбав нарізаний скибками чорний хліб замість звичного білого.
З першої миті знайомства тато сказав, що Анна – це сім’я. Завжди думав, що він може підколоти, щось типу: «ну, сину, оце ти знайшов собі кралю», але нічого подібного не зірвалося з його вуст. Першого Різдва вони тільки те й робили, що вели балачки у вітальні. Йому подобалося слухати оповідки Анни про Африку і пансіон, де вона навчалася. А її забавляли історії тата з життя таксистів та футбольні баталії клубу «Вест Гем».
Трохи пізніше ми пригощалися напоями, тато дістав фотоальбоми, і ми схилились над ними на старому потертому дивані.
– А це твоя мама, Робе? – запитала Анна, показуючи пальцем на світлину, де мама в капелюсі від сонця на пляжі в Брайтоні.
– Так. Тату, а коли це було?
– Не пам’ятаю, синку. Думаю, тобі тут сім чи вісім… – відповів тато надламаним голосом.
– Вона красива, – раптово мовила Анна, і ми всі уважно подивились на світлину.
– Так, дійсно красива… – Тато завжди говорив про неї в теперішньому часі, бо так і не зміг прийняти її смерть. – Дивись, – він перегорнув сторінку, – ось хороша. Це ми на Різдво. Мама саме з новою зачіскою.
– Вона прекрасна, – сказала Анна. – Господи, подивися на себе, – вона тицьнула пальцем на мене, ще тоді незграбного підлітка, – яке ж ти худюще.
– Він
