із Марком у Брюсселі. Для решти вистачало електронної пошти та Google-чату. Я ніколи не був перевантажений роботою. Переважну чистину дня писав коментарі на форумах програмістів і грав у віртуальний футбол.
– Знаєте, то те, то се. Усі ті справи з компанією.
Очікував, що батько Анни щось додасть, проте він лише кивав головою, роздивляючись повз мене щось на стіні. Він не схвалював моєї кар’єри, вважав, що мені просто пощастило, ніби ті гроші мені звалилася за помахом чарівної палички.
Дратувало, що він думав, ніби ми марнотратники. Майже всі гроші ми вклали в будинок у григоріанському стилі, високий, трішки ветхий, якраз на вершечку Парламент-Гіллу. І хоча був ще новий одяг і машина, проте ніхто на Багами щотижня не літав.
– Роботу зараз не так просто знайти, що не кажи. – Він відказав, ніби я безробітний і неспроможний забезпечувати сім’ю.
– А що в тебе, Анно? Я маю на увазі роботу. – Він так холодно запитав, що мені було аж не по собі від того, що вони батько і дочка.
– Усе гаразд, – відповіла Анна.
Я думав, вона розповість більше, ба ні. Сиділа мовчки, дивлячись на африканську різьблену фігурку на серванті.
Перед знайомством із батьками Анна попередила, що вони холодні й дивні і між ними ніколи не було близькості. Проблема полягала в тому, що їхня любов до Африки та місіонерської роботи більша за любов до дочки. Коли все йшло гладко, вони нагадували молодят під час медового місяця, і Анна відчувала, що заважає їм. Коли все летіло шкереберть, а батько їхав у наступне «відрядження», мати її ненавиділа, ніби Анна була винною в його ненаситній хтивості до сільських дівчат.
Одну історію про Найробі, хоч із якого боку вона її оповідала, я ніколи не міг зрозуміти. Її батьки іноді забирали до себе дівчат із їхньої церковної парафії – бідних чи тих, кого спіткало горе. Анна мусила їм прислужувати, не просто гостинно приймати (що вона і так з радістю робила), а подавати чай, застеляти постіль, приносити рушник після того, як вони помилися. Казала, що розуміє: мусить допомагати знедоленим. Це їй утовкмачували ще з найменшого віку. Але іноді складалося враження, що не вона дочка, а ті дівчата.
Того вечора в гостях у батьків Анни я скрутився калачиком під ковдрою і читав у себе в кімнаті старий роман Джеймса Герріота. І хоча ми вже були одружені – імпровізоване пляжне весілля на Балі, – ми все одно спали порізно. У кімнаті майже не було меблів: ліжко, поруч столик, на ньому Біблія. Ніякого вай-фаю чи телефону, лише повна полиця старих бежевих палітурок із вицвілими назвами. Анна припускала, що окремі спальні – це наше покарання за несплановане та неоголошене весілля, якого не благословила церква. У тому й була між ними різниця. Мій батько не міг стримати радості та хвилювань від несподіванки і все казав, що це наше весілля, і ми можемо робити, що заманеться. А от Аннині батьки затаїли на нас образу.
У двері тихенько постукали, Анна зайшла до кімнати в пальті.
– Я більше не витримую, – мовила вона. – Треба піти кудись випити.
