І мені тебе хотілося.
– Справді? Я завжди можу пробратися до тебе.
– Ні, – швидко відповіла Анна і роззирнулася змовницьки. – Але я прийду до тебе.
Я розсміявся:
– Ти п’яна?
Вона захихотіла:
– Якщо чесно, є трохи. Це різдвяний настрій. Але якщо без жартів, я забороняю тобі виходити з кімнати. Мені набагато простіше. Я знаю, коли вони вкладаються, знаю, які дошки риплять на сходах, знаю, як відчинити двері, щоб не клацнув замок.
– Я вражений.
– Любий, я не така вже й консервативна, як тобі здається.
– А що як ми зчинимо ґвалт? – запитав я жартома, пиво вже встигло вдарити мені в голову.
– Не зчинимо. Принаймні я буду тихо.
Я запитально поглянув на неї.
– Я ж училася в пансіоні, Робе. Я знаю, як не шуміти. – Вона пустотливо мені всміхнулась і покликала бармена: – Можна мені ще один джин?
Бармен кивнув головою.
– Подвійний, будь ласка.
Додому поверталися трохи напідпитку. Для власної ж безпеки Анна змусила нас іти одне за одним назустріч руху транспорту. Коли машини наближалися, вона тягла мене до краю узбіччя, аби їх пропустити.
Останній відрізок дороги був тротуаром, і ми йшли, тримаючись за руки.
– Ти ж і досі збираєшся до мене? – запитав я.
– Звісною, ми ж домовилися, – майже офіційно відказала вона. Потім зупинилась; я думав, ще одна машина, але дорога була пуста.
– Може, нам варто спробувати… – сказала вона.
– Що спробувати?
– Народити дитину.
– Ти п’яна?
– Хмільна.
– Серйозно? – запитав я.
Ми ніколи не говорили про дітей. Нам подобалося наше лондонське бездітне життя: кар’єра Анни, марафони «Зоряних війн», фестивалі вуличної їжі у вихідні. Прогулянки на човні в парку, музеї в дощові дні, ліниві полудні в пабах. Це було саме те лондонське життя, яке ми завжди уявляли. Світ із дітлахами десь лежав у далекому майбутньому, яке було таким же реальним і нашим, як і майбутнє, яке б ми мали, якби оселилися десь у Перу.
Я завжди спостерігав за Анною, коли вона була з дітьми. На відміну від інших жінок, вона не сюсюкала з ними. Я одного разу бачив, як вона тримала дитину подружки. Анна невміло гойдала дитя, як незграбна Діва Марія у вертепі. Після того як вона повернула дитину матері, я помітив, як вона потайки обтирає дитячу слину об штани.
– Цілковито, – відповіла Анна, схвильовано прикусивши губу. – Сьогодні під час вечері я думала про твого тата і про те, як сильно люблю до нього їздити на Різдво. Це родинне тепло. І я дуже хочу також мати це, хочу, щоб це теж було моїм.
Я пригорнув її до себе й поцілував у маківку. Любити Анну – це як знати таємницю, яка більше нікому не відома. Таємниця, яку ти тримаєш при собі і більше нікому не довіряєш. Бо я був єдиним, кого вона впускала
