ласка, не роби так, – вона хихотіла, – мені боляче, коли сміюсь, тисне вага.
– То що воно таке ЗГМ?
– Зціджене Грудне Молоко.
– Ага, – відказав і відвернувся, нишком перевіряючи на телефоні, як зіграв «Вест Гем».
– Там є ще одна жінка, здається, теж одна з адміністраторів. Вона постійно ділиться своїми ідеями для творчості, усіма тими неймо-ові-і-і-ірними штукенціями, які вона робить із дітьми. Сьогодні в пості запитала, де можна придбати кульки пінопласту, бо їй треба наповнити власноруч пошиту подушку для годування. Питання спровокувало дискусію, чи можуть хімічні речовини з пінопласту потрапити до молока матері.
– Який висновок?
– Сочевиця та сушений горох. Дешево й безпечно.
– Звісно.
Анна сумно подивилась униз і провела рукою по животу. Краплинки поту зібрались над її губою та бровою.
Я поставив келих і підсунувся до неї ближче:
– Пом’яти тобі спинку?
– Було б непогано. – Вона нахилилась уперед.
Я дивився, як по її спині котяться крапельки води. На дотик шкіра була гаряча й гладенька, як мокра водяна гірка на сонці.
Анна вилізла з ванної та пішла до спальні. Вона трішки перевалювалась: короткі, повільні кроки пінгвіна, здавалось, вона йшла по гальці. У неї не було безтурботної впевненості вагітної жінки. Уночі вона завжди спали тільки на своїй частині ліжка. Коли стукалась об щось животом, потім страшенно переживала не один день.
Я розумію чому. Тому що навіть зараз, за кілька тижнів до пологів, мені здавалося, що ми просто виграли трохи часу. Я чекав, що його серце зупиниться. Чорна діра на екрані. Аборт. Імені ми не давали. Навіть не обговорювали.
Я сів на ліжко біля Анни. Без жодних попереджень вона почала плакати, уткнувши голову в мої груди.
– Серденьку, що таке? – Я гладив її волосся.
– Нічого, – вона витерла очі, трохи шморгала носом. – Думаю, це все гормони. Це та дурнувата група у Facebook мене накрутила.
– Тобто?
– Я хвилююся, що буду поганою. Маю на увазі, поганою мамою. Я ж зовсім не схожа на тих жінок, та й не хочу бути на них схожою.
Я провів рукою по її руці, вона пригорнулася до мене.
– Але знаєш, – мовила вона, – думаю, краще за це переживати, аніж за те, через що ми звикли побиватися.
Ми лежали разом у ліжку, її губи майже торкались моїх, і ми дивились одне одному в очі. Саме вони мене заманювали. Її очі. Плавні рухи зіниць; її тоненькі, як найтонший папір, повіки, що тріпотіли з кожним ударом серця.
– Уже не можу дочекатися, – мовив переривистим голосом. – Як би я хотів, щоб тато був поруч і це бачив.
Анна пригорнула мене ближче і провела рукою по потилиці:
– Знаю. Це так несправедливо. Він би пишався.
Тато помер від серцевого нападу через два дні після того, як ми розповіли йому новину. Його знайшов малий Стів, у нього був запасний ключ. Тато, як завжди, спав на маминій половині ліжка, поруч лежало фото УЗД плода, яке ми йому подарували.
Анна поглянула на мене, її очі
