очі – навчився в когось у садку.
– Нумо, Джеку, – мовив я йому, – ходімо трішки далі.
– Добре, – погодився Джек і почав штовхати велосипед угору по пагорбу.
Вийшли на рівну ділянку на вершині й побачили хлопчика на триколісному велосипеді разом із занепокоєним батьком, що біг за ним.
– Тут наче нормально, – сказав я.
Анна мала схвильований вигляд.
– Гаразд, – погодилась вона, перевіряючи місцевість. – Але будь уважним, Джеку.
Джек застебнув ремінець на шлемі, як пілот винищувача, і рушив униз доріжкою, оминаючи перехожих. Я біг поруч і всміхався, світився від гордощів. Це нагадувало сцену з кінострічки: шелест дерев, яскраві відблиски.
Я відчув, що хтось торкається моєї руки, і зрозумів – то Анна. Спочатку мені здалося, це від хвилювання, аби будь-якої миті підхопити і врятувати Джека, але потім зрозумів, що вона усміхається. Щаслива, відпустила його крутити педалі вниз по схилу.
Джек збавив швидкість перед невеликим схилом, я біг позаду і трохи його підштовхнув, торкаючись сидіння, саме так колись робив тато. Його сповнені гордості радісні привітання, коли я вперше проїхався на велосипеді по нашому району.
– Ти чудово впорався, Джеку, нічого собі! – привітав я, коли він вправно зупинився.
Джек зліз із велосипеда й переконався, що пістолети стріляють.
– У нього добре виходить, – мовила Анна.
– Ще б пак.
– Можна мені ще? – запитав Джек, затягуючи шолом.
– Звісно, можна.
Джек знову виліз на велосипед і почав нарізати кола, оминаючи пні серед трави. Ми з Анною теревенили, не звертаючи на нього уваги, аж раптом Джек, замість того щоб повернути, помчав прямісінько в дерево.
Анна заверещала, і ми кинулись до нього. Сторопілий, він лежав на землі.
– Усе добре? – Я став на коліна біля нього.
Він невпевнено кивнув, ніби не розумів, що сталось.
– Ти поранився? – запитав я. – Скільки в мене пальців?
– Мільйон. – Джек мені усміхнувся.
– Ти пам’ятаєш своє ім’я?
– Джек.
– Ти пам’ятаєш моє ім’я?
– Містер Поросяча Пика. – Джек пирснув від сміху.
– Чудово, жити будеш.
Я допоміг Джекові підвестись і підняв велосипед із землі.
– Що трапилося, серденьку? З тобою все гаразд? – запитала Анна, обтрушуючи його штани й курточку.
– Зі мною все добре. – Джек усе ще мав спантеличений вигляд.
– Друже, що трапилося?
– Не знаю, я їхав собі на велосипеді «Людина-павук», а потім… не знаю… якось дивно стало, і врізався в дерево…
Коли повернулись додому, ми з Джеком сиділи у вітальні, смакували гарячий шоколад і дивилися новини спорту. Джек слухав, повторював назви деяких команд: «Аккрінґтон», «Честерфілд»,
