вона намагалась себе заспокоїти, поклавши руки на коліна, – я виміряла інтервали. І це зовсім не схоже на те, що я досі відчувала. – Вона перевірила годинник, масивний Casio, який вона цінувала за точність і підсвітку.
– Скільки вони тривають?
– Не знаю. Близько сорока п’яти хвилин.
– Господи, Анно, тобі слід було мене гукнути…
– Я хотіла переконатися. – Вона була перелякана, бліда, як смерть. – Думаю, нам треба їхати.
– Я візьму сумку.
– Бери ту, що «день».
Анна спакувала дві окремі сумки, які стояли в коридорі з позначками «день» і «ніч».
– Усе, – сказав я, тримаючи сумки.
Ми стояли у дверях, а Анна перебирала в голові список. В останню секунду я потягнувся по сумку з фотоапаратом, що лежала на приставному столику.
– Навіть не думай його брати, Робе.
Я поглянув на її обличчя. Зараз точно був не час для суперечок.
Лікарка вийшла, й Анна одразу закричала. Перше, що спало на думку, – вона втратила дитину. Я натиснув на кнопку виклику лікаря, але пучок волосся, маківка Джекової голови, почав з’являтися. Лікарка прибігла назад і покликала медсестру, але та кудись вийшла.
Анна й далі кричала, лікарка поклала її ноги на підставку і сунула мені до рук тацю з інструментом. Вона щось гаркнула, але я не зрозумів ні слова, тому стояв біля краю ліжка, тримаючи тацю, поки Анна кричала від болю, даючи життя Джекові.
Спочатку ми жартували, що він не людина, називали його нашим маленьким прибульцем. Навіть коли я побачив тоненьке темне волоссячко і з’явилось його маленьке слизьке тіло; коли почув його крики, що пронизували холодне повітря, поки він лежав на старовинних механічних вагах, – я не міг повірити, що він справжній.
Ніколи не забуду усмішки Анни, коли вона тримала Джекове маленьке тільце, а він собі тихенько підсапував. Вона приклала його до грудей, і це мало настільки вроджений вигляд, наче її того навчила якась небесна повитуха. Ця усмішка була така справжня та щира… мабуть, вона нікому до того так не всміхалась.
– Хочете його потримати, поки я зашию вашу маму? – запитала лікарка.
Я взяв його на руки й ніжно колисав, боявся, аби не нашкодити. Його туго сповили, ніби він і досі в утробі матері, очі – дві опухлі щілинки. Я зрадів, що його забрали з холодних ваг та грубих рук лікаря і йому нарешті затишно.
У книжках про виховання, які я читав, казали, що, на відміну від Анни, потрібен буде час, аби між мною і дитиною з’явився зв’язок. Але це виявилось неправдою. Я відчув його одразу. Мене ніби вдарило блискавкою, яка пронеслася від шиї вниз по хребту. Відчуття, що все, цілковито все було заради цього.
Це було неможливо осягнути. Ми подарували світові це – маленький згорточок, який голосно кричав та воркував. Ми змогли створити іншу людину, з руками й ногами, мозком і душею. Ми змогли створити життя. Ми змогли створити Джека.
Стояв спекотний як для весни день. Гемпстед-Гіт кишів
