затамувавши подих, намагалась розшифрувати тіні на екрані над собою.
– Гмм, на жаль, я не бачу серцебиття, – сказала лікарка, рухаючи датчик по її животу. Там, де ми раніше бачили серцебиття, електронне коливання, швидкі рухи білого, зараз не було нічого.
Вона почала вимірювати розмір плода. Я запитав, чи він виріс. Лікарка відповіла, що він ще невеликий, усього лиш вісім тижнів, хоч Анна була вже на десятому. Отже, малий, зрештою згодився я, бо нічого в тому не тямив. Недостатня вага плода?
Анна розумілась на тих речах. Не чекаючи на вказівку, вона обтерла живіт паперовою серветкою і сіла на краєчок кушетки, втупившись у монітор на стіні.
Наступного разу викидень стався на тринадцятому тижні вагітності.
– Співчуваю, – сказала лікарка. – Але плід не розвивається, як це має бути на даному терміні. – Цього разу це був не просто згусток клітин в амніотичній рідині, це було людське тіло з руками, ногами, серцем, ротом. Були повіки. Дитина, яку мали вилучити з тіла Анни, могла поміститися на нашій долоні. Хоча ми не знали її статі, пізніше Анна зізналася, що назвала її Люсі.
Анна залишилася з горем на самоті. Вона не сказала матері; не поділилася з Лолою, хоча та й відкрила їй душу про власний невдалий досвід. Бо це Анна, бо так її вчили. Стоїцизм понад усе.
Вона виросла в Кенії, бездоглядне дитя в бідній і брудній парафії. Щоранку по дорозі до школи місцеві жителі кидали в неї камінням та сипали обра`зами, називаючи білим дияволом та смердючою діркою. Коли Анна про це розповіла батькам, ті казали, що це вона скаржиться, називали розбещеним дівчиськом, не готовим страждати заради Всевишнього.
Ми тримали все в собі. Наші втрачені немовлята були нашими таємницями. Вони поєднували нас. Жахливі таємниці, але наші, тільки наші.
Вона розповіла мені про все, навіть про ті почуття, які вважала ганебними. Вважала, що це її покарання, проте не знала, за що саме. Казала, що терпіти не могла ходити на закупи й дивитись на молодих мам, бо вважала, що ті забрали її дітей. Казала, що не вірила, ніби щось було не так із її яйцеклітиною чи дитиною, яку ми зачали. Проблема була в тому, що вона не могла її ви´носити. Думала, що її ушкодили, що мала травми. «Ви-кидень», я ніколи не замислювався над цим словом, над частиною «кид».
Але це не зупинило Анну. Вона працювала над тим, щоб мати дітей, так само як і над дипломом. Ми відвідували лікарів на Гарлі-стрит, вони проводили обстеження, зробили силу-силенну аналізів, та, зрештою, так нічого в неї й не знайшли. Лише відказували, що наступного разу нам неодмінно пощастить.
І ми продовжувати робити спроби й відмовлялися здаватись, бо саме так Анна бачила світ: як битву, де ти тримаєш оборону припертим до стіни. Саме тут ми зійшлись. Хлопець із бідного району Ессексу та ерудоване дівча, які вважали, що мусять щось довести.
Я пристав на пропозицію Анни й пішов до клініки, де в туалеті з поручнем та мотузкою для виклику лікаря мастурбував над якоюсь старою порнографією. З моєю спермою все було гаразд. «Першосортна», – як сказав лікар. Відмінна.
Ми
