що з тими десятьма?
– Не знаю, – вона відповіла з жалюгідним виглядом, не розуміючи, що я з неї кепкую, – мене дратує, що вони навіть не відповіли. Не розумію чому.
Останніми тижнями вона стала трішки збудженою і все непокоїлась моєю майбутньою кар’єрою. Анна вже отримала роботу в бухгалтерській фірмі в Сіті, і посипались питання. Що я збираюсь робити? Чи поїду з нею в Лондон і шукатиму там роботу?
А серце в мене до пошуків роботи зовсім не лежало. Карти заполонили всі мої думки. Живі карти, які кишать інформацією, карти, які може створити підліток завдяки своєму обліковому запису в MySpace[9] та ноутбуку.
– Знаєш, якщо чесно, я досі сподіваюся, що мій задум із картами вдасться, – промовив, потім випростав ноги і долив ще вина.
Обличчя Анни набуло суворого виразу:
– Давай-но ще раз, що то за штука твої карти? – Вона запитала, натягнувши окуляри від сонця. – Ти так як слід і не пояснив.
– Здається, я ж розповідав.
– Гаразд, може, і розповідав, але я й досі не розумію. – Вона мала роздратований вигляд, а я не знав чому.
– Отже, – випростався я й повернувся до неї обличчям. – Я встиг усе довести до пуття, проте основна ідея в тому, що програма дозволяє користувачеві підлаштовувати карти під себе. Наприклад, ти можеш закласти маршрут для прогулянки на велосипеді чи позначити, де ти бігала. Можеш вивантажити свої фото на туристичну карту, аби інші користувачі теж бачили.
– Можна буде вивантажувати фото на карту?
– Так.
– Це якось дивно, – мовила Анна, закопиливши губи. – Невже комусь спаде на думку це робити?
– А чому ні, – я потроху починав заводитись, – якщо в них є така можливість.
Ми просиділи мовчки ще трохи, а потім Анна почала пакувати їжу до рюкзака.
– У будь-якому разі ти ж нічого не знаєш про карти, так? – вела вона. – Люди роками вчаться, аби стати картографами. Двоюрідна сестра батька була картографом. Робота вимагає неабиякої майстерності.
– Чому тобі це не дає спокою?
– Та нічого, Робе. Я просто запитую.
– Анно, нічого не змінюється.
– Ти про що?
– Я все одно їду до Лондона, якщо ти до цього хилиш.
– Я не про це, – вона пирхнула, – я про зовсім інше.
– То чому це так тебе турбує?
Вона не відповіла, усе продовжувала складати речі. Та я знаю, чому це її хвилює. Мій план узятись самотужки за непросту справу. Вона розглядала це як ризик, відхилення від правильного шляху. Вважала, що мені слід піти на роботу з усілякими бонусами та пенсійною програмою. Власне, тому ми й приїхали до Кембриджа, тому так сумлінно і старанно вчились.
– Ти іноді нестерпний, – сказала вона, пильно вдивляючись в інший берег. – Ти завжди такий упевнений, що отримаєш бажане.
– А що в цьому поганого?
– Тому що так не завжди стається.
– Уже сталось.
– Тобто?
