це просто. Сказала, що будь-хто може в нього грати. Як виявилося, ні.
Якби ж я міг сфотографувати її тієї миті на корті. Якою красивою вона була. Темні фланелеві шорти, що підкреслювали світлі ноги, ямочки на розчервонілих від гри щоках.
– А правда, що ти лише кілька разів грав? – запитала Анна.
– Не пам’ятаю, чотири чи п’ять. Ще в школі.
Вона нічого не відповіла, лише прикусила губу:
– Власне, якщо чесно, я ненавиджу спорт.
– Я гадав, ти хочеш пограти? – Я поклав руку на її плече.
– Не зовсім. Я думала, ти хочеш, – відповіла вона, легенько постукуючи ракеткою по нозі. – Я зробила це лише тому, що не хотіла, аби в тебе склалося враження, що я веду малорухомий спосіб життя.
Я усміхнувся на її слова. «Малорухомий спосіб життя». Ох ця її манера висловлюватися. Після ще п’яти хвилин удаваних спроб ми здались і вийшли на вулицю.
Стояла задушлива спека. Ми вмостилися на невеличкому паркані, що виходив на обгороджене хокейне поле. Довкола спортивної бази бігали дітлахи, переважно дошкільнята й лише кілька старших підлітків.
Ми вирішили провести літо в Кембриджі й дотринькати наші студентські кредити. Анна хотіла побачити всі туристичні принади Кембриджа, які вона не мала змоги відвідати, бо старанно вчилась, аби отримати диплом. Тому ми плавали на плоскодонці, гуляли довкола коледжів, якось увечері сходили в Музей Фіцвільяма[7] і провели ранок у ботанічному саду. Проте більшу частину часу ми проводили в ліжку.
Літо набирало обертів, і наші друзі поступово полишали університет. Вирушали хто в подорож, хто мандрувати з рюкзаком по Австралії, а хто фургончиком по Південній Америці. Мені шкода було, що вони їдуть, здавалося, щось вислизає з моїх рук. Ми з Анною вирішили, що подорожі не для нас. Не для того ми приїхали в Кембридж, щоб послати все під три чорти і врешті-решт «знайти себе» десь посеред Анд. Окрім того, у мене було чим зайнятися: саме писав програму з картами, плюс компанія, яку мріяв заснувати.
Але насправді ми просто не хотіли розлучатися. Ми були нероздільні, як двоє до нестями закоханих підлітків, які, на думку їхніх батьків та друзів, приречені на крах. Щоразу, коли робили спробу провести бодай ніч окремо, почувалися паскудно і дратувалися. Зазвичай ця спроба тривала не довше ніж годину. У пісні гурту Blur[8] є рядок, що нам обом подобався: «з головою поринули в кохання». Саме це і трапилось. Ми з головою поринули в кохання.
Люди вважали Анну замкнутою й байдужою, але зі мною вона була інакшою. Якось увечері без жодних прелюдій вона розповіла мені про роки, проведені в Кенії, її батьків-місіонерів. У тих обережних і продуманих реченнях ішлось про батька, його інтрижки, відхід від церкви. Вона розказувала про матір, що не могла змиритися з батьковими походеньками, як вона спрямовувала свою любов на благі справи.
Слова лились потоком, це було схоже на прозріння – відкрити людину, яку ти вважав настільки стриманою та обережною, як цілковито відкриту і незахищену перед тобою. А єдиним, кого вона хотіла впустити, був не батько, Лола
