Справа Отамана Зеленого. Українські хроніки 1919 року. Андрей Кокотюха

Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Справа Отамана Зеленого. Українські хроніки 1919 року - Андрей Кокотюха страница 20

Справа Отамана Зеленого. Українські хроніки 1919 року - Андрей Кокотюха Ретродетектив

Скачать книгу

камери вивели сімох, за ними гнали ще один невеличкий гурт. Артем не рахував навмисне – вийшло само собою. Не міг пояснити собі, нащо полічив смертників.

      А в тому, що його товариші й шестеро цих скалічених чоловіків невдовзі помруть, жоден не сумнівався. Свириденко все ж намагався бути вірним своїм переконанням, з останніх сил бадьорився, чи, найімовірніше, вдавав із себе бадьорого. Випромінював упевненість, точніше – самовпевненість. Побачивши коло входу в знайомий усім гараж комісара, білобрового, з червоними кролячими очима альбіноса, звернувся до нього твердим голосом:

      – А що нам треба співати, товаришу?

      – На хера? – безбарвно поцікавився той.

      Фраза помітно присадила інженера, збила йому бадьорості. Далі він промовив не так упевнено:

      – Тобто… Ну… Коли ваших колег чи побратимів, – не знаю, як правильно, – вели на ешафот, вони співали «Варшав’янку». Або «Марсельєзу», як мені відомо.

      – І що? – почулося у відповідь.

      – Я певен, нам теж треба якоїсь заспівати. Як умирати, то з музикою. Це ж революційна традиція, правильно?

      Комісар-альбінос, не криючись, видобув із кишені галіфе маленького скляного флакончика. Скрутивши кришечку, насипав на долоню маленьку гірку білого порошку. Не втяг ніздрями – рішуче, звичним рухом утер кокаїн у ніздрі так, ніби чухав пойнятого сверблячкою носа. Залишки підхопив язиком, пошурував ним у роті під верхньою й нижньою губами, а тоді спитав:

      – Співати хочеш, блядська контро? Ну, шквар. Співай уже. «Боже, царя храни» знаєш?

      – Я не монархіст, – Свириденко спробував зберегти спокій, хоч і розумів, що вскочив у халепу, проте ніякі дії, певна річ, на його долю вплинути не могли. – Я ніколи не підтримував самодержавства. Коли хочете знати, я активно вітав революцію в лютому сімнадцятого, навіть писав листа в Петроград панові…

      – Вийди, – перервав комісар.

      – Що, не зрозумів?

      – Сюди вийди, мордо.

      Шеремет уперше бачив, як безжурний інженер розгубився, помітно подаючись. Очевидно, той усе уявляв собі інакше. Артем відчув, що зможе заступитися за товариша, але для цього довелося б кинути Мирона. Тож Шеремет узяв своякову руку, міцно стис її і змусив себе дивитися на те, що відбувалося далі.

      Тим часом Свириденко вагався. Точніше, він би неодмінно вийшов, але комісар вимагав зробити це негайно. Наказ не був виконаний, і альбінос жестом звелів двом чекістам виволокти інженера. Той став, опустивши голову й не наважуючись глянути в червоні очі та розширені комісарські зіниці. Але враз усередині ніби щось клацнуло – плечі розправилися. Тепер інженер дивився просто поперед себе. Хоч міцністю статури не вирізнявся, однак саме цієї миті здавався трошки вищим від альбіноса, який уже видобував із кобури нагана.

      – Революція, значить… Примазуєшся до революції, сучий сину, пико твоя буржуйська… Хохол ти недорізаний, будеш мені тут про революції торохтіти, йоб твою в бога мать!

      – Дайте Богові спокій…

      – На коліна ВСТАВ!

      Побачивши

Скачать книгу