style="font-size:15px;"> – Підковані язики? – Навіть з огляду на те, що відбувалося, Артем не зміг стримати посмішки. – Уперше чую.
– А тут, дядьку, все вперше, – підтакнув Дзюба. – Я так собі думаю, багато нового ще буде. Як не побачиш, то я не винен. Самі ж пішли проти влади. Чого б вам ото не змиритися?
– Філософ, – Шеремет знову гмикнув. – Може, політик. Чи комісар, хто там у тобі вмер?
Розмова вже помітно втомлювала чекіста.
– Балакати ви вмієте, – визнав. – Кашею не годуй, дай простому людові голову задурити. Мені взагалі-то цікаво. Я ж колись теж хотів учитися. Книжки читав усякі. Тільки потім війна. Забрали. Мобілізований. Треба ж комусь за вас, базік, пролити крівцю.
– І за кого ж ти воював? За віру, царя й Вітчизну?
– Це тебе не гребе! – Утому змінила злість. – Чого я взагалі з тобою панькаюся? Ти найрозумніший? Он люди мовчать собі, а ти розходився. Покажи, як умієш діло робити. За лопату – і вперед.
– Не можу.
Прозвучало це досить зухвало. Дзюбині брови злетіли вгору.
– Чого це так?
– Реманент під мертвими.
– Що?
– Лопати трупами завалені, кажу.
– То розвантажуйте! Бігом! – і додав, клацнувши язиком: – Бач, реманент. А воно ж лопати як лопати.
Щоб іще раз підтвердити свій наказ і довести, хто тут головний, витяг нагана, підніс вертикально вгору й стрельнув. Навряд чи в цьому була якась нагальна потреба. Та Дзюбу справді, здається, запалила, збентежила чи розгнівила розмова з Шереметом. Налякати приречених ще більше було годі, але більшість здригнулася, навіть переполошилася.
– Не злили б ви його, Артемію, – тихо попросив доцент Куприк.
– І що буде? Застрелить? А ви маєте іншу думку щодо його найближчих дій? Хочете пожити на кілька хвилин довше?
– Просто не дражніться, – мовив доцент.
– Правда, мовчи вже, – підтримав його селянин. – Говорити ще з цими кацапами…
– Він наш, здається, – зауважив Артем. – Не з Росіїма-тінки, точно.
– Один чорт, кацапам продався, – зітхнув і додав упевнено: – А командують ними самі жиди.
– Добалакаєшся в мене! – прикрикнув Дзюба.
Відмахнувшись, селянин поліз у кузов. Шеремет, задумавшись, знизав плечима. Справді, чого він розходився?
Нема ж з ким говорити. Хіба що внутрішній голос підказує: тягтимеш час – житимеш трохи довше. Хоч… інженер уже пробував заговорити до комісара, його тут-таки застрелили. Тепер тіло Свириденка треба витягати з кузова разом з іншими.
Ну його, цього Дзюбу.
До біса їх усіх.
Є в словах селянина мудрість: не варто розмовляти з тим, хто за кілька хвилин збирається в тебе стріляти…
Вивантажили тіла швидко й мовчки. Дзюба, четверо червоноармійців з гвинтівками, на які були насаджені багнети, і водій у шкірянці встали осторонь, стежачи за процесом. Час від часу вусань покрикував,
